Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Не звук, а навпаки, тиша змусила мене зненацька обернутися до Адама. Він пильно дивився на мене. Коли наші погляди зустрілись, обличчя його спалахнуло, і він одвів очі, немовби зніяковівши. А тоді хрипко кинув: «Доганяй!» — і побіг за Анною. Я теж пустився бігти, і пісок з-під його ніг летів на мене.
Анна вже була у воді й пливла. Адам шубовснув слідом за нею і поплив сильно й рівно, чимраз віддаляючись від мене. Ось він уже випередив Анну і подався далі. Він був чудовий плавець. І хоч спершу не хотів іти у воду, тепер плив швидко й рівно.
Я порівнявся з Анною, поплив повільніше й сказав: «Привіт!». Вона граційно, як морський котик, підвела голову з води, усміхнулась, а тоді, плавно вигнувши спину, без бризок пірнула вперед. Її невеличкі гострі п’яти, стулені докупи, на мить мелькнули над водою і зникли. Я наздогнав її, і вона знову пірнула. Щоразу, як я наздоганяв її, вона підводила голову, усміхалась і пірнала. Та за п’ятим разом пірнати вже не стала. А натомість неквапливим рухом перевернулась у воді, лягла на спину й, розкинувши руки, втупила очі в небо. Отож я й собі перевернувся, ліг за кілька футів обіч неї і задивився вгору.
Небо стало ще темніше, з домішкою пурпурового й зеленого тонів. Наче виноград у пору достигання. Та воно ще здавалося високим, відокремленим від води неосяжною товщею повітря. Просто наді мною у височині пролетіла чайка. Проти темного неба вона була ще біліша, ніж те вітрило. Я стежив за її летом, аж поки вона зникла з очей.
Тоді подумав, чи бачила її Анна. Коли я подивився на неї, очі її були заплющені, руки так само широко розкинуті, а волосся помалу колихалось у воді навколо голови. Голову вона відхилила далеко назад, і підборіддя випиналося вгору. Обличчя було дуже спокійне, ніби вона спала. «Лежачи на воді збоку, я бачив її чіткий профіль на чорному тлі далекого лісу.
Зненацька вона перевернулась у протилежний від мене бік, наче мене там і не було, й попливла до берега. Тепер вона пливла повільно, якось загальмовано, і водночас без видимих зусиль. Її худі руки здіймалися й занурювались у воду з млявою, несвідомою, плавною розміреністю, з якою часом вільно й розкуто рухаєшся уві сні.
Не встигли ми допливти до берега, як почався дощ, і перші поодинокі важкі краплі вліпились у ще гладеньку воду. Потім линуло, мов з відра, і поверхня води зникла з очей.
Ми вибігли на берег, стали на піску під зливою, що періщила по тілу, й дивилися, як пливе Адам. Він був ще далеко від берега. Позад нього, над південним краєм бухти, в темному небі раз у раз спалахували зигзаги блискавиць, і там безперервно гриміло. Час від часу Адамова голова зникала за скісною запоною дощу, яка бігла понад водою. Анна стояла й стежила очима за братом, ледь нахиливши голову, майже замислено, схрестивши лікті над своїми напівдитячими груденятами і обхопивши себе руками за плечі, і, здавалося, вона ось-ось затремтить. Коліна в неї були міцно стулені й трохи зігнуті.
Нарешті Адам дістався берега, ми позбирали своє манаття, сунули ноги в геть розмоклі сандалі й побігли через сосновий гай, де над нашими головами важко колихалися непроглядні чорні крони й час від часу крізь ревище бурі чувся тріск гілля. Ми добігли до нашої машини й поїхали додому. Того літа мені було сімнадцять, Адамові десь стільки ж, а Анні на чотири роки менше. Було це ще перед світовою війною, а точніше, перед тим як ми в неї вступили22.
То був день, якого я ніколи не забуду.
Здається, саме того дня я вперше сприйняв Анну і Адама порізно, як окремі особистості, з притаманною кожній своєрідною поведінкою, сповненою незбагненного сенсу.
І, мабуть, того ж таки дня я вперше відчув і себе особистістю. Одначе мова зараз не про це. А сталося ось що: у душу мені запав один образ, якому судилося зберегтись у ній на все життя. Ми багато чого бачимо й багато чого запам’ятовуємо, але то зовсім інша річ. А отаких справді глибоких образів, як цей, що про нього я кажу, котрі з роками стають для нас дедалі живіші, немов плин часу не затьмарює їх, а навпаки, з кожним роком знімає покров за покровом, відкриваючи їхню приховану суть, про яку ми спершу лише невиразно здогадувалися,— таких образів нам трапляється дуже мало. Цілком можливо, що останній покров так і не впаде, бо на це не вистачить нашого життя, але образ чимдалі прояснюється, і чимдалі міцніє наше переконання, що яснота — суть образу чи вияв його суті й що без цього образу все наше життя було б лише старою плівкою, намотаною на котушку й кинутою в шухляду письмового стола до листів, які ніколи не дочекаються відповіді.