Король у Жовтому
- Автор: Чемберс Роберт У.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-89-5
- Переводчик: Євген Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Король у Жовтому». Краткое содержание книги:
Говард Філіпс Лавкрафт у своєму відомому есеї «Надприродний жах у літературі» захоплено відгукується про «Короля у Жовтому» і цим увіковічнює творчий спадок Чемберса у царині літератури жахів.
— Звісно. Ця гра у квача з полісменом внесла різноманітність у його життя. Але тепер його знають, тож доведеться зав’язувати із цим. Він втік додому. Той бешкетник завжди так робить, коли до ловів долучаються садівники. А шкода, йому так подобається качатися на травичці.
Потім вони обговорили Гастінґсові плани на майбутнє. Кліфорд ввічливо запропонував допомогу в студіюванні.
— Розумієш, той старий котяра — я маю на увазі превелебного Байрама — розповів мені про тебе задовго до нашої першої зустрічі, — пояснив Кліфорд, — тож ми з Еліотом будемо раді зробити все, що в наших силах.
Потім, знову звірившись із годинником, він пробурмотів:
— У мене є десять хвилин, аби встигнути на потяг до Версаля. Aurevoir[117].
Він уже зібрався було йти, як раптом помітив дівчину, що прогулювалась біля водограю, і шанобливо зняв капелюха, збентежено усміхнувшись.
— Чому ти не у Версалі? — спитала вона, вдаючи, що не помічає присутності Гастінґса.
— Я… я туди саме збираюся… — знічено відповів Кліфорд.
Якусь мить вони дивились один на одного, а потім Кліфорд, червоний мов рак, пробурмотів:
— З твого дозволу, маю честь представити тобі мого друга, месьє Гастінґса.
Гастінґс низько вклонився. Дівчина приязно усміхнулась, але було щось холодне у спокійному кивку цієї охайної парижанки.
— Мені б хотілося, — сказала вона, — аби месьє Кліфорд приділяв мені більше уваги, особливо коли перебуває у товаристві такого чарівного американця.
— М-може, я вже піду, Валентино? — спитав Кліфорд.
— Звісно, — почулось у відповідь.
Кліфорд неохоче пішов, здригнувшись, коли дівчина докинула: «І передай мої найщиріші вітання Цецилії!» Потім дівчина теж розвернулася, аби піти, але раптом згадала про Гастінґса. Поглянувши на нього, вона похитала головою.
— Месьє Кліфорд такий нерозважливий, — усміхнулася вона. — Іноді це доводить мене до сказу. Ви, звісно, чули про його успіх у Салоні?
Він розгубився, і це не пройшло повз її увагу.
— Ви ж були у Салоні?
— Насправді, ще ні, — відповів той. — Я приїхав до Парижа тільки три дні тому.
Не звернувши особливої уваги на його пояснення, дівчина продовжувала:
— Ніхто й подумати не міг, що в нього стане снаги створити щось справді вартісне, але у день напередодні вернісажу весь Салон був вражений. Месьє Кліфорд, дуже ґречний та елегантний, ходив повсюди з орхідеєю у петельці. Він виставив у Салоні чудову картину.
Вона усміхнулась своїм спогадам і подивилася на фонтан.
— Месьє Буґро розповів мені, що месьє Жульєн був настільки вражений, що лише приголомшено потиснув руку месьє Кліфорда і забув поплескати того по спині! Поважний татко Жульєн забуває поплескати когось по спині… — повторила вона замислено.
Гастінґс, здивований її знайомством зі славетним Буґро, подивився на неї з неабиякою повагою.
— Скажіть, а чи ви часом не студентка Буґро? — сором’язливо запитав він.
— Я? — здивовано перепитала вона й зацікавлено поглянула на нього.
Чи він, бува, не дозволив собі якогось непристойного жарту за такий короткий час їхнього знайомства? Хлопець зніяковів.
«Оце жартівник!» — подумала дівчина.
— Ви, мабуть, також вивчаєте мистецтва?
Вона обіперлася на ручку своєї парасольки й допитливо подивилася на нього.
— Чому ви так вирішили?
— Бо ви говорите про мистецтво у такій манері…
— Ви глузуєте з мене, — мовила вона, — це не найкращий взірець манер.
Побачивши, як Гастінґс червоніє з голови до п’ят, дівчина замовкла.
— Давно ви в Парижі? — поцікавилася вона через деякий час.
— Три дні, — серйозно відповів той.
— Але ж… Ви… Навряд чи ви тут новенький! Ви надто добре розмовляєте французькою!
Помовчавши трохи, вона спитала:
— То ви таки новенький?
— Так, — відповів він.
Дівчина сіла на мармурову лавку, на якій нещодавно відпочивав Кліфорд, і поглянула на нього, розгорнувши над головою парасольку.
— Я вам не вірю.
Він сприйняв її слова як комплімент і на мить завагався. Потім, зібравши докупи всю свою відвагу, хлопець зізнався, наскільки зеленим і необізнаним він насправді був, та ще й так щиро, що її блакитні очі широко розкрилися від подиву, а на губах заграла осяйна усмішка.
— Ви ніколи не бачили студії?
— Ніколи.
— А натурницю?
— Ні.
— Дуже цікаво! — сказала дівчина, й вони обоє розсміялися.
— А ви? — спитав Гастінґс. — Ви бачили студію?
— Сотні.
— А натурниць?
— Мільйони.
117
До побачення