Король у Жовтому
- Автор: Чемберс Роберт У.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-89-5
- Переводчик: Євген Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Король у Жовтому». Краткое содержание книги:
Говард Філіпс Лавкрафт у своєму відомому есеї «Надприродний жах у літературі» захоплено відгукується про «Короля у Жовтому» і цим увіковічнює творчий спадок Чемберса у царині літератури жахів.
— Ну… ні.
— Він назвав тебе падлюкою.
— І цілком справедливо, — додав Кліфорд із-за свого полотна.
— Щ-що ти маєш на увазі? — спалахнув Лафат, буряковіючи.
— Те, що сказав, — відповів Кліфорд.
— Тебе хтось запитував? То не твоя справа, — глумливо проказав Болз і ледь не втратив рівноваги, коли Кліфорд раптом кинувся на нього.
— Та ні, — повільно промовив він. — Це моя справа.
Запала довга мовчанка. За якийсь час Кліфорд вигукнув:
— Агов, Гастінґсе!
Коли Гастінґс облишив своє малювання і підійшов до Кліфорда, той кивнув у бік Лафата.
— Цей чоловік образив тебе, тож якщо колись матимеш бажання нагодувати його стусанами, тільки скажи — я притримаю його посіпаку.
— Та ні, я просто не згодний з його поглядами, от і все, — відповів збентежений Гастінґс.
— Звісно, — відказав Кліфорд і, підхопивши Гастінґа попід руку, повів його познайомитися з кількома своїми друзями, на що інші новенькі дивилися широко розплющеними очима. Цим жестом студії дали чітко зрозуміти: Гастінґс, який нібито мав прислуговувати всім як найсвіжіший з новачків, вже потрапив до елітного кола старих, поважних та досвідчених студентів, до кола тих, кого боялися інші.
Перерва скінчилася, натурниця зайняла своє місце, й робота у студії продовжилась, супроводжувана піснями, криками, стогонами та іншими дражливими для вух звуками, які видають студенти школи мистецтв у своїх спробах пізнати прекрасне. Пробила п’ята година, натурниця позіхнула, потяглась і почала одягатися. Коридор наповнився гамором студентів, що висипали із шести студій. Через десять хвилин Гастінґс вже сидів у трамваї, що прямував до Монружа[119], невдовзі до нього приєднався Кліфорд. Вони вийшли на вулиці Гей-Люссака.
— Я завжди тут виходжу, — зауважив Кліфорд, — люблю прогулятися Люксембурзьким садом.
— До речі, — сказав Гастінґс, — як мені знайти тебе у разі потреби? Адже я не знаю, де ти живеш.
— Ну, я живу просто навпроти тебе.
— Що?.. Та студія у садку з мигдалевими деревами і дроздами?..
— Саме так, — підтвердив Кліфорд. — Я мешкаю там разом зі своїм другом Еліотом.
Згадавши опис двох американських художників, який він чув від міс Сузі Бінґ, Гастінґс вельми здивувався.
— Як забажаєш навідатись, — продовжив Кліфорд, — попередь мене заздалегідь, аби я… аби я точно був удома, — нескладно закінчив він.
— Я не прагну зустрітися з твоїми подругами-натурницями, — з усмішкою мовив Гастінґс. — Знаєш, у мене доволі строгі погляди, ти б навіть назвав їх пуританськими. Я просто не знатиму, як поводитися.
— О, я тебе розумію, — сказав Кліфорд, а потім щиро додав:
— Я певен, що ми потоваришуємо. Хоча ти можеш і не погоджуватись зі мною та моїми поглядами, тобі точно сподобаються Северн і Селбі, бо вони геть такі ж, як і ти, старий.
— Хочу з тобою дещо обговорити, — продовжив він за мить. — Минулого тижня у Люксембурзькому саду я познайомив тебе з Валентиною…
— Ані слова більше! — усміхнувшись, вигукнув Гастінґс. — Не хочу чути ані слова про неї!
— Чому?..
— Hi, жодного слова! — весело повторив той. — Я наполягаю. Пообіцяй не розмовляти зі мною про неї, допоки я не дозволю. Присягнись!
— Присягаюсь, — здивовано мовив Кліфорд.
— Вона — чарівна дівчина, ми чудово поспілкувалися після того, як ти пішов, тож я вдячний тобі за знайомство, але жодного слова про неї, допоки я не дозволю.
— Отакої… — вражено протягнув Кліфорд.
— Пам’ятай, ти пообіцяв, — усміхнувся він, повертаючи до воріт.
Кліфорд попрямував далі вулицею і невдовзі вже був у своєму саду. Шукаючи ключа від студії, він бурмотів:
— Може… Чи то… Та ні, звісно ж, він не міг!..
Він ввійшов у коридор і, встромивши ключа у замкову шпарину, невидющими очима втупився у дві картки, прибиті до одвірка:
Фоксгол Річард Осборн
Кліфорд Еліот
— Якого дідька він не хоче говорити про неї?!
Він прочинив двері, стривоживши двох плямистих бульдогів, і впав на диван. Еліот сидів біля вікна й палив, водночас малюючи вуглиною.
— Привіт, — сказав він, не обертаючись.
Кліфорд, порожнім поглядом дивлячись на його потилицю, пробурмотів:
— Боюсь, що цей хлопець аж надто наївний. Еліоте, пам’ятаєш того парубка, стосовно якого до нас заходив старий Тебі Байрам? Ти тоді ще ховав Колетту у шафі…
— Ага. А що сталося?
— Та нічого. Він славний хлопець.
119
Монруж — містечко неподалік від Парижа.