Король у Жовтому

— І в них у всіх капшуки під очима, — додала дівчина. — Думаю, молодому чоловікові ніяково…

— То є так, Сузі, — підтвердила її мати. На цьому обмін думками закінчився.

Трохи згодом містер Бладен відклав примірник «Petit Journal», який він щодня вивчав у пошуках будинку для мешкання, і обернувся до Гастінґса, аби познайомитись. Він розпочав із запитання:

— Я бачу, ви американець?

Гастінґс, що сумував за домом, із вдячністю відповів на цю чудову та оригінальну фразу. Сузі Бінґ підтримувала їхній діалог зауваженнями, адресованими містерові Бладену. Проте у плині розмови вона забула звернутися з доволі загальним запитанням саме до містера Бладена, чим скористався Гастінґ, відповівши на нього. Ententecordiale[114] було встановлено. Сузі з матір’ю одразу захопили те, що вважалося нейтральною територією.

— Містере Гастінґс, вам не варто зникати з пансіонату щовечора, як це робить містер Бладен. Париж — жахливе місце для молодих людей, а містер Бладен — огидний цинік.

Почуте очевидно втішило містера Бладена.

— Я проводитиму цілий день у студії. Мені пощастить, якщо вдасться повернутись додому до півночі, — відповів Гастінґс.

Містер Бладен, що заробляв п’ятнадцять доларів на тиждень, працюючи агентом нью-йоркської «Промислової компанії Троя», скептично посміхнувся та відкланявся, аби встигнути на зустріч з клієнтом з бульвару Маґента.

Гастінґс вийшов у сад разом з місіс Бінґ і Сузі та після їхнього запрошення всівся у тіні попід залізною огорожею. Магнолії все ще були вкриті рожево-білим квітом, бджоли гуділи над трояндами, кущі яких прикрашали будинок з білими стінами.

Ледь відчутна свіжість сповнювала повітря. Поливальні візки їздили туди-сюди вулицею, пара здіймалася над чистою водою у канавках вулиці Ґран-Шом’є. Горобці метушились уздовж тротуару, раз за разом купаючись у воді й у захваті куйовдячи пір’я. В огородженому садку пара дроздів висвистувала серед мигдалевих дерев.

Гастінґсу став клубок у горлі: пташині співи та дзюрчання води повернули його до сонячних полів Мілбрука[115].

— Це дрізд, — сказала міс Бінґ, — дивіться, он там, на кущі рожевих квітів. Він увесь чорний, окрім грудки. Здається, наче його занурили в омлет, як то кажуть французи…

— То є так, Сузі.

— Цей сад належить студії, де працюють два американці, — вела далі дівчина. — Я часто бачу, як вони проходять повз. Очевидно, їм потрібно багато моделей, здебільшого молодих дівчат…

— То є так, Сузі.

— Можливо, їм так краще малюється, але все ж не розумію, навіщо запрошувати п’ятьох дівчат з трьома юнаками, а потім всідатися в екіпажі та з піснями їхати геть. Ця вулиця, — продовжувала вона, — пригнічує. Нема на що подивитися, окрім саду та частини Монпарнаського бульвару, що видніється вдалині вулиці Ґран-Шом’є. Ніхто не проходить нею, окрім полісменів. Ще й монастир на розі.