Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Навіщо це тобі? – тихо запитав Саакашвілі. – Чому не розбудив мене вчасно?
Не чекаючи відповіді, Гжесь замахав руками, зробив кілька стрибків і присідань. Щоб розігрітись, розворушитись після сну, затанцював навколо здивованого Томаша, який роззявивши рота крутив головою й вичікував нагоди, щоб відповісти.
– Усі ставлять. І зліва, і справа…
– Що ставлять?
– Стовпи. З орлами. Бо тут кордон.
– Хочеш поставити власного?
– Ні. Але рукам нудно на варті, і якби сержант Кос наказав…
Шарик також прокинувся, щодуху шмигнув у ліс, вискочив назад, помчав довкруг танка.
– А на чому намалюєш орла?
– На дошці, – сказав Черешняк, присів навпочіпки, простяг руку до свого напханого рюкзака і добув звідти чималу широку дощечку.
Григорій витягнув з кишені недогризок хімічного олівця, яким писав листи до Гані, швидко намалював орла.
– Отак вартуєте, дітки? – обізвався за їхніми спинами Кос. – Ой, сказав би вам вахмістр Калита кілька теплих слів.
– Глянь, Янеку, – перебив його грузин, показуючи на стовпа й на дошку. – Поставимо?
– Треба б білої та червоної фарби.
– Вистачить і червоної. Після ремонту залишився сурик.
Томаш вистругав своїм садівницьким ножем два кілки, висвердлив дірки в дошці та стовпі. Прикріпив дошку без цвяхів, а механік тим часом дістав з танка банку з суриком.
– Клади сюди, – Саакашвілі показав, як приставити стовп до танка, і заходився малювати на дошці тло.
– Густліку! – Янек смикнув сілезця за плече. – Вставай.
– Ой, – широко позіхнув Єлень і солодко потягнувся. – Жаль, що незабаром треба наступати. – Снилася мені така гарна дівчина, та ще й казала: «Кохаю тебе єдиного, Густліку. Піду з тобою до шлюбу…» Через те, що ви мене розбудили, не знаю коли, – нарікав умиваючись.
– Одразу після війни, – запевнив Кос. – Іди сюди й поглянь. – Узяв його за рукав і підвів до Григорія, який закінчив роботу.
– Непогано, – похвалив Єлень, – але якби мене раньше розбудили, то я б ще краще намалював. А це що таке? – показав пальцем на білі лінії, покладені вниз і навскіс з обох боків од орлиних кігтів.
– Польський орел. А це грузинська гора на знак того, що Саакашвілі малював.
– Про мене, – погодився Густлік, піднімаючи стовпа на плече. – Де його поставимо?
– Ходімо, – Янек, який рушив попереду з саперного лопатою в руці, зупинився над схилом. – Ось тут.
Розкопав глибше невеличку воронку. Шарик, звичайно, допомагав, розгрібаючи лапами землю. Густлік поставив стовпа. Григорій і Томаш укинули в яму кілька каменів, щоб стовп стояв міцніше.
Кос підсипав землю, а решта притоптували, й тоді поклали зверху великі шматки дерну, зрізаного з бруствера танкового окопу. Коли вже все було готове, відступили трохи назад – оглянути роботу.
– Екіпаж!
Кос скомандував спокійно, не підвищуючи голосу, й сам, виструнчившись, віддав честь. Те саме зробили Томаш і Гжесь. Густлік стояв простоволосий, Шарик присів, як на команду «струнко».
Саме в цю мить од Костринського плацдарму долинув гуркіт артилерії: обстрілювали німецькі позиції за десять кілометрів далі на південь.
– Почали, – сказав Кос- Яке сьогодні число?
– «Герменегільди» було в п'ятницю, сьогодні понеділок. Значить шістнадцяте, – підрахував Єлень, поплював на долоні й потер їх.
Томаш хвилину дивився на червоний обрій, на небо, покреслене вогненними лініями, й крадькома перехрестився.
– Багато наших не доживе, – сказав до механіка так тихо, щоб інші не чули.
Саакашвілі злегка кивнув головою і далі приглядався до гілок на деревах, обсипаних молоденькими листочками, які здригалися від струсів далеких вибухів.
Підбіг зв'язковий піхотинець і доповів командирові танка.
– Громадянине сержант, ми починаємо за чверть години, а ще за п'ять хвилин вирушаємо разом на переправу.
– Добре, – відповів Кос, постояв ще, зморщивши лоба, підраховуючи щось у думці, а потім сказав: – Дві тисячі п'ятдесят п'ять.
– Чого дві тисячі? – запитав Саакашвілі.
– Дві тисячі п'ятдесят п'ять днів минуло від нападу гітлерівців на Вестерплятте.
Вдалині щораз дужче гримотіли гармати. На ділянці Сорок сьомої радянської та Першої польської армій ще було тихо, але солдати вже скидали маскувальні сіті з мінометів, готували гармати найрізноманітніших калібрів. Піхотинці затягували пояси, настромляли багнети на гвинтівки, закладали в стволи патрони.