Чотири танкісти і пес – 3
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #3
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 3». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Янек підійшов до вікна, обережно визирнув і наказав Шарикові:
– Стрибай!
Пес якусь мить принюхувався і не послухався наказу: боявся висоти.
– У танк! Марш! – рішучим, грізним голосом повторив Янек, легенько штовхаючи пса…
Шарик нарешті зважився, плигнув у вікно й опинився на невеличкому дахові над сходовою кліткою. Звідти стрибнув на вулицю й зник у темряві, прорізаній навхрест чергами трасуючих куль.
Німці в будинку, видно, закінчили підготовку до атаки, бо вдарили відразу з усіх стволів.
– Янеку! – гукнув Віхура.
– Я тут, – відповів Кос, стріляючи в есесівця, який біг сходами вгору.
Кілька хвилин захищали третій поверх, але до ворога прибували й прибували підкріплення, а наша піхота, хоч була на тому боці вулиці, нічим не могла допомогти. Есесівці розбили фаустпатронами склепіння, видерлись поставленими один на одного столами та шафами нагору, атакою з флангу змусили танкістів покинути позицію біля сходової клітки.
Бій не вщухав. Коли автомати замовкали на кілька секунд, то лише для того, щоб застрочити з подвійною силою. Дедалі коротшими, ощаднішими чергами стріляли поляки, дедалі довшими – німці.
Невеличка-група наших бійців стрибками відступала нагору. Врешті, кинувши гранати, щоб хоч на мить стримати натиск ворога, солдати видобувались на горище. Один за одним виповзли вузьким лазом на плаский дах. їх було семеро – хорунжий Зубрик, обидва Шавелли, Стасько, Віхура, Кос і Лажевський.
– Ось і кінець будинку, – сказав Янек.
– Треба було залишитися в танку, хоч там і душно, – відповів -Віхура, плескаючи долонею по лобі.
Знизу стріляли по лазу, кулі виривали тріски з дощок. Фельдшер, широко розкривши очі, дивився на лаз і поволі сповзав на поруділу бляху – зомлів.
– Шкода, що гранат уже нема, – покрутив головою Костянтин. – Я ж казав: Юзеку, бери більше.
– В мене було сім, – виправдувався'племінник.
– Молоде – зелене, взяв та й порозкидав, – бурчав сержант, просуваючись щораз ближче до лазу й, використавши перерву, пустив униз довгу автоматну чергу.
– Товариство, живемо! – крикнув Лажевський, вибігаючи з-за комина з трофейними гранатами в руках, які тримав за держаки, немов макогони.
– У них, гадів, тут була позиція.
Почав кидати гранати одна за одною в темний лаз. Гримнули вибухи, відбиваючись луною в бетонному колодязі сходів. Знизу заверещали, застогнали, крізь лаз захуркотіли кілька осколків.
– Бережіть очі! – весело вигукнув підпрапорщик, знову вирушаючи по гранати.
– Не сиди без діла, Юзеку, коли старші носять, – нагадав Шавелло.
– Магнето! – покликав Янек, який лежав скраю даху й поглядав униз.
Підпрапорщик ліг поряд, і якусь мить обидва дивилися мовчки: із станції метро виходили нові й нові резервні взводи. Звідціля видно було закопані в землю «тигри», густу мережу траншей і огорожі, що перешкоджали доступу піхоти.
– Ясно, – сказав Лажевський і притиснув за руку Коса, який підтягував до себе снайперську гвинтівку, – облиш.
– Не так швидко до нас доберуться.
– Помиляєшся. Підпалять горище. У Варшаві навчилися, як такі фортеці здобувати.
На початку атаки Вогник разом з усіма вела вогонь з автомата. Пильно вдивлялася, звідки стріляють фашистські автомати й кулемети, і посилала туди короткі прицільні черги. Розуміла, що в такий спосіб найкраще допомагає Янекові. Потім цілі зникли, з'явилося декілька поранених; дівчина їх перев'язала й довідалася від них про невдалу атаку.
– Міцний горішок, – говорив вусатий солдат з медаллю за Леніно на грудях. – Тут потрібні були крупнішого калібру.
Маруся занепокоєно дивилася на жовтий будинок, до якого знову вдерлися гітлерівці. Вона зовсім занепала духом, коли Шарик повернувся один. Сіла під стіною біля танка і, забувши про те, що має охороняти «Рудого», плакала, обнімаючи за шию собаку. Шарик скавчав, ніби намагався потішити дівчину, та, не вміючи пояснити ситуацію, лизав їй руки шершавим рожевим язиком.
«Рудий» раз у раз стріляв з гармати. Крізь одкритий люк Черешняк викинув гільзи, які ще курилися, помітив дівчину.
– Чого плачеш?
– Шарик повернувся без них.
– Вогнику, годі рюмсати! – гримнув Густлік. – Пса вирядили, бо по сходах бігати не вміє. Пильнуй, щоб нам ніхто не заважав працювати.
Обидва зникли в башті танка, знову гримнула гармата, і снаряд, пробивши стіну, глухо вибухнув усередині будинку.
На останньому поверсі вмить пояснішали вікна, світло ставало щораз яскравіше, аж урешті звідти вгору шугнуло полум'я.