Знахідка на все життя

— Принеси, хлопче, отой пеньочок. Ноги щось мліють. Сісти хочу. Ой, ой, старий став, — простогнав, а в очах злі-презлі бісенята застрибали. Знав — зараз почнеться потіха.

У дупло невеличкого трухлявого пенька господар влив колись щось близько п’яти пудів свинцю. Зробив це для випробування сили тих, кого брав у рибалки: щоб кволі не попадали.

Онисько вже приготувався досхочу посміятися, як Тарас несподівано легенько підняв пеньок, та ще й лівою рукою. Підніс до господаря і поставив поруч, та ще й пилюку стер ліктем і знов усміхнувся:

— Сідайте, паночку.

— Ти диви! — захоплено вигукнув хтось з гурту наймитів. Хто-хто, а вони добре знали, що то за пеньок.

— Овва! — важко видихнув Онисько своє здивування й не сів, а лише зазирнув у дупло: чи, бува, не видовбав хто свинець. Свинець був у дуплі. «Цей йолоп сам на берег рибальського дуба витягне й за п’ятьох волокушу потягне», — подумки радів Прищ.

— Ану, ближче підійди! — вже чемніше попросив Онисько голодранця. Тарас наблизився до господаря, а той своїми чіпкими пальцями почав мацати м’язи рук наймита, мацав і дивувався: «Як залізо! Звідки така сила у нього?»

— Хай буде гречка!

Це означало — хазяїн приймає його до гурту своїх забродичів.

— Сьогодні на господарстві залишишся, — наказав Тарасові Онисько. — На вечерю звари рябка. Казан серед двору, а картопля у шаплику. Повернемося на заході. Зрозумів?

— Зрозумів…

Прищеві здалося, ніби цей парубійко давно знає і думки, і мрії його та ще й знущається з нього. «Та як він сміє, цей голопупенко, у якого за душею, напевно, і поганенької копійчини немає, а на плечах випріла сорочина. Ти ще потанцюєш у мене, харцизяко!» — лютував у думці Онисько.

…Надвечір з моря повернулися рибальські дуби. Виблискували проти вечірнього сонця на дубах добірні сріблясті лящі. Їх навантажили рибою так, що ніде було сісти рибалкам. Люди сиділи на рибі. Прищ радів. Сьогодні море, як ніколи, було щедрим. Давно вже не привозили стільки риби з Піщаної коси.

Спритно, мов парубійко, зістрибнув з дуба на берег Онисько і наказав рибалкам звантажувати та солити рибу, а сам подався до двору. Коло воріт побачив нового наймита. Той стояв якось впевнено, широко розставивши ноги, наче був господарем цих володінь, і знову, клятий, посміхався.

— Чи виконав мій наказ?

— Авжеж, виконав, паночку. Рябка зварив. Масненький, як добрячий підсвинок.

— Ряба юшка масненька? Що ти верзеш? — гримнув багатій, а сам у двір — та так і застиг на місці: серед двору на жердині висіла шкура із його улюбленого Рябка.

— Рябка… Мого Рябка… — крикнув Прищ і кинувся було до Тараса, та раптом упав, затрясся.

…Більше ніколи вже не кричав Онисько Прищ. Рибалки однесли його до кімнати, поклали на ліжко. А скоро його зовсім не стало.

На Прищевому подвір’ї згодом збудували школу…