Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
— Не збагну.
— Це таємниця солкоршуків.
— Хто вони, ці солкоршуки?
Запитання залишилось без відповіді. По очах співрозмовника капітан зрозумів, що йому більше нічого не скажуть, і погодився:
— Гаразд, хай буде по-вашому — помовчу.
Сейнер наблизився до Деркулів, пришвартувався. Солкоршуків ніхто не зустрічав. Вони тихо розійшлися по домівках.
Влітку Сашко завжди спав на розкладачці за хатою під шатами виноградних лоз. Повернувшись з мандрівки, він ліг спати рано. Заснув одразу. Серед ночі прокинувся від підозрілого шурхоту. Підвів голову і сторожко озирнувся. Навкруги панувала тиша. Повний блідий місяць висів над Деркулями. Все навколо: і виноградні лози, і очерети — мерехтіло сріблястим сяйвом і від нього здавалось таємничим і казково гарним. Шурхіт повторився. Хлопець став придивлятися і побачив як біля паркана вовтузилась якась тваринка. Більша за кота, але не схожа й на пса. Сашко спочатку подумав, що це йому сниться. Але ж ні! Примара перетворилась на рухливий килимок і поволі розтанула у серпанку ночі. Хлопець ліг на другий бік і заснув міцним передранковим сном. Прокинувся разом з очеретяними співаками. З насолодою прислухався до знайомих голосів — одразу ж відзначив для себе: зовсім близько, за парканом, недавно оселилась очеретянка, перед поїздкою на острів вона там не озивалась.
А коли звернув увагу на лантух, який учора приніс із сейнера і залишив під кущем винограду, був здивований — у ньому зяяла величезна дірка. Сашко підійшов до нього і виявив дивну річ: зникли рештки солодких корінців. Що це таке? Хлопець з острахом озирнувся і на мокрому ґрунті помітив чітко відбиті сліди звіра. Вони були точнісінько такі, як там, на березі бухти. Слід вів до паркана. Сашко пішов, куди вели свіжі маленькі ямочки, ближче до очерету вони наповнились водою. Ледь помітна стежина привела до невеличкої галявини, де вся земля була засліджена злодієм. І тут, на диво, лежали акуратно складені віхтики солодкого коріння. Отже, поблизу має бути помешкання злодія! Хлопець причаївся серед очеретяних хащ. І ось тріснула очеретина. Хлопець лише скосив очі у той бік і побачив чималого пухнастого звіра. Так, це була нутрія.
Дехто із деркульчан тримав у загінчиках цих вельми цінних хутрових тваринок, але неволя не подобалась їм, і вони при першій же нагоді тікали від людей, ховалися в очеретах. Нутрії знаходили там притулок і їжу, їх ніхто не переслідував.
Сашко поворухнувся — і нутрія зникла. «Значить, і в бухті живуть вони», — зробив висновок хлопець. Пухнастим є де розгулятися в очеретах степової балки. Їм, певно, дуже подобається солодке коріння, пахощі якого вони чують здаля.
Тепер, розкривши таємницю загадкової пропажі, Сашко зовсім не дивувався з пристрасті звірів до солодцю. Він знав, що тварини заготовляють на зиму харч. Напевно, солодець служить їм за десерт, як дітлахам цукерки.
Сашко не повернувся додому, а відразу пішов до Кузьми. Потім удвох зайшли до Тараса. Товстуна не турбували — нехай закінчує модель вітрильника. У солкоршуків виникла ідея: якомога швидше обстежити балки навколо бухти й забрати солодке коріння, доки його нутрії сушать, а то буде пізно — сховають у свої хатки.
Опівдні солкоршуки знову були на березі бухти Солодкого коріння: доїхали сюди попутною машиною. Хлопці відразу звернули увагу, що біля острівця снували човни: Іван Федорович перевіряв їхнє повідомлення — шукали «Сватенко Марію».
Солкоршуки попрямували до знайомого яру, з якого витікав струмочок.
Біля очерету зупинилися: десь тут має бути стежка, яку протоптали нутрії. Вона повинна привести до лігва, а там — снопики солодцю. По якійсь хвилині солкоршуки справді натрапили на сліди і заглибились у зелені хащі. Тут стояла прохолода, а звідусіль долинало таємниче шарудіння невідомих мешканців. Стежка вузенька, тому просувалися один за одним. Попереду йшов Кузьма. Якусь часину мандрівники простували по одноманітному зеленому коридору, але раптом стежка вперлася в суцільне звалище торішнього очерету і перетворилась на своєрідну нору.
— Кубло, — тихо повідомив Кузьма.
Воно було величеньке, вимощене всередині корінням та листям болотяних трав. Раптом підстилка в кублі заворушилась — і солкоршуки побачили маленьких рудих тваринок. Кузьма обережно взяв одне.
— Нутрійча. А тхне від нього точнісінько так, як од звіра, якого зустріли ми на крижині. Пригадуєш, Тарасе?
— Ми вдерлися до чужої господи, — констатував Сашко. — Гайда звідси!
Мандрівники поверталися уже знайомою стежиною. Та ось Тарас, що плентався у хвості, звернув увагу на зламану очеретину, а коли уважно придивився, то помітив замасковану стежину. Солкоршуки вдруге пірнули в очеретяні джунглі. Нова стежка петляла серед хащ, заглиблювалась у очеретяні звалища. І ось… Стежки не стало. Тепер йшли навмання. Сторожко подала голос качка, здогадались: поблизу озерце. Через хвилину хлопці стояли на березі круглого озера. Вода синя-синя. Були впевнені: біля цього озера живуть нутрії. Роздивились. І ось недалечко на березі помітили купу очеретяного листя. Мандрівники підійшли ближче. Що воно таке? Розгорнули листя — і побачили снопики солодцю.