Знахідка на все життя

Десятки рибальських дубів щоранку виходили в море ловити рибу. Дуби належали Прищеві. Його були і волокуші-верстовки, які тягли з моря невтомні забродичі. Всі вони були наймитами багатія. Прищ господарював в уловах, на причалі, на коптильнях і в засольнях.

Був той багатій присадкуватий, з сивою борідкою клинцем і з жвавими чорними очима. Невтомний Онисько скрізь устигав. Коли відпочивав старий, ніхто й не знав.

Щодня вирушав Онисько з наймитами у море. Він не боявся ні азовських скажених штормів, ні блискавки, ані грому. Жорстокі вітри частенько десь серед моря перевертали незграбні Прищеві дуби. Багато рибалок гинуло у морській стихії, але Онисько завжди рятувався. Він повертався на берег і на дошках, і на уламках щогл. Повертався і вже наступного дня знову йшов у море, і знову лунало Прищеве:

— Швидше, швидше, йолопи царя небесного!

Велетенське Прищеве подвір’я було на самому березі моря. Хатина багатія майже нічим не відрізнялася від хаток простих рибалок — була така ж присадкувата, покрита очеретом, от лише віконця були надто малі, щоб злодій, бува, не проліз. Багато зберігалося добра за товстими саманними стінами. Прищеве добро надійно охороняв патлатий пес Рябко. Його колись привезли інгуші з Кавказу у Деркулі цуценям. Було вайлувате, з товстими лапами. Довго Онисько оглядав його, прискіпливо обмацував, зазирав у рот і аж тоді купив. Купив і не помилився — через рік незграбне цуценя перетворилося на величезного злого Рябка, який не одному наймиту полатав штани.

Для собаки Прищеві рибалки готували спеціальну юшку. Лише з голів осетрин та добірної сули. Казан з юшкою наймити підсовували псові довгою жердиною — він не визнавав навіть тих, хто щодня годував його.

Прищ жив сам. Дружина — німкеня за походженням — давно померла, а єдиний син був десь у Німеччині. Вже багато років він не провідував батька. Старий щомісяця висилав йому чимало грошей. На людях майже ніколи не згадував про сина. Так наче його не було зовсім.

Найбільше любив Онисько Рябка — пестив у вільну хвилину, примовляв ласкаві слова. І той вірно служив своєму господареві.

…Ще морози міцно тримали у своїх обіймах мілководні лимани, а по морю ганяв шматки криги лютий трамунтан, як до деркулівських берегів, до очеретяних лиманів косяками пливла ікриста сула. Риба скупчувалась проти гирла і терпляче чекала теплих весняних днів. А перед нерестом втрачала обережність. Величезні рибини часом підпливали до самісінького берега, і їх можна було підхопити руками.

Повільно тяглись останні дні зими. Та ось, нарешті, у Приазов’я вривається по-весняному теплий і грайливий вітер-пунент. Він несе на своїх крилах весну, бурхливу і коротку. В перший теплий день, мов по команді, ікриста риба пливе до лиманів.

Правда, не всім рибам вдавалось проскочити гирло деркулівських лиманів, бо саме у той час Прищеві рибалки починали путину.

Сам Прищ ікристу сулу називав «святою рибою». Насправді ж для нього то була золота риба…