Знахідка на все життя

Гості приїздили у великій чорній кареті. На вибоїнах вона торохтіла, наче порожня діжка з-під тюльки. Карета в’їжджала на Прищеве подвір’я і зупинялася біля самісінького казана, в якому наймити варили з чорних бичків-кангариків рябу юшку. Першим з козлів сплигував високий худий дяк. Він підбігав до карети, шанобливо зігнувшись, відчиняв двері. З карети повагом, крекчучи, вилазив сам отець Василь, патлатий, з червоним круглим обличчям. Ставши на землю, він розмашисто хрестився на всі боки — на море і на Рябка, що аж захлинався від люті, і на скирти сухої риби, які добре було видно з подвір’я.

Дяк повторював усе, що робив отець Василь, але без старанності, абияк. Кладучи пальці на лоба, він за кожним разом закидав назад голову з маленькою рудою косою, яка була перев’язана брудною стрічкою.

Перехрестившись, отець Василь піднімав до неба свою патлату голову:

— Благодать господня!

— Го-о-спод-н-я-я! — підтягував пискливим голоском дячок.

У цю хвилину зі своєї господи виходив Онисько Прищ. Він удавав, що не бачить гостей, і починав утихомирювати Рябка, гладив його, а тоді вже з-під руки дивився на подвір’я, розглядаючи гостей, і повагом прямував до карети. Наблизившись, хазяїн чемно цілував руку отця і запрошував гостей до господи.

Кілька днів отець Василь тупцював навколо скирт запашної риби, а за ним як тінь сновигав дячок з товстою засмальцьованою книжкою, за вухом — олівець.

Святий отець витягував із скирти рибину, обмацував її, виривав риб’яче пірце-поплавець і довго смоктав його, плямкаючи товстими червоними губами. Іноді.він щось казав дякові, і той похапцем записував у книгу.

Коли отець Василь оглядав чергову скирту риби, до нього наблизилась бабуся:

— Скажіть, преподобний отче, скільки потрібно святих людей, щоб з’їсти, хай бог простить мене, грішну, — перехрестилася стара, — оці гори риби?

Отець обома руками схопився за хреста:

О раба божа! У нашій святій Печерській лаврі досить божих людей. Вони, бідолахи, денно і нощно відмолюють тяжкі гріхи, заподіяні черню.

А коли не буде тієї черні, хто ж ловитиме рибу?

— Геть з моїх очей, гріховоднице, — гнівно гримнув отець Василь на жінку і замахнувся хрестом.

Увечері в Прищевій хаті лунали пісні церковного, а потім далеко не церковного змісту. Деркуляни знали: хазяїн продав рибу святій братії Києво-Печерської лаври.

Вранці чорна карета залишала Деркулі.

Того ж дня на Перетязі з’являлась довжелезна валка дригалів. Здалеку вона була схожа на величезну гадюку, що поволі підповзала до своєї жертви. Минаючи селище, строката валка наближалась до риб’ячих скирт. Там уже чекали наймити. Вони спритно вантажили сулу. Важкі вози повертались по глибокому піску до міста. Там рибу складали у вагони і транспортували до «святих» місць.

У селищі переставало пахтіти в’яленою рибою, лише до пізньої осені західний вітер приносив сморід: догнивала ікра — кров морська…

З кожним роком багатів Онисько Прищ, аж доки у Деркулях не з’явився голодранець з Полтавщини Тарас Вертипорох.