Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Сьогодні ми сказали би, певно, що армія з призовників (а радше добровольців), – замінюється на професійну; контрактну. А дружиною, хоч і високо професійною, – багацько не навоюєш. Але ж – воюють. Вони замінюють вдома і відсутню державну організацію. Особиста охорона князів, гвардія наймана з кара–калпаків, дуже хутко виростає на самостійну силу. Бо вже й укази князя починаються словами: “Ми, великий князь Київський та згодні з ним Чорні Клобуки…” От і вгадай, а хто ж тепер править у Києві: князь чи Чорні Клобуки? I – ще одне, мало не головне. Заслуговує на увагу опис літописця, якого – скажемо просто – ніхто за язика не тягнув. Вище він описав нам, що виробляли з полоненими греками дружинники Iгора: різали на шматки, розстрілювали та гвіздки до голови забивали. Перед тим, описуючи похід Олега, він пише, що русь – “имяху полоняникы, овех посъкаху, других же мучаху, иные же растреляху, а другые в море вметаша”. Спокійно додаючи до цього, що все це робиться за звичаєм: “елико же ратнии творять”. Але, зауважимо, що коли він пише про іншу сторону, – греків, половців або печенігів, – ні про що подібне не пригадує.
Додамо від себе, що не пишуть про подібне поводження й європейські хроніки, згадуючи наїзди гунів чи мадярів.
Причини таких новацій – очевидні. Колись воювали озброєні народи, та з чого б це комусь спало на думку вбивати полоненому гвіздки до голови? Тепер воюють дружинами з найманців, “професіоналів”. Яким тепер море по коліна, та які – це теж очевидно, набираються тепер і з покидьків cуспільства. З “нідренгів” або людей, що “погано впливають на інших”. Та яких ніколи не приймали до вікінгівських “друттін”.
Втім, не будемо судити поспіхом, зазначивши самий факт. Не виключено, що повинні були в усьому цьому й самі ромеї (див. далі).
Дивлячись саме з цього боку, важко не помітити, що степова державна організація кипчаків (половців) або беш–енів (печенігів), організація озброєного народу, – своїм рівнем істотно перевищувала недолугу київську.
Третім варто буде поставити теренове питання. З легкої руки брехливих російських істориків, що геть записали непролазні простори європейської тайги “улічамі”, “радімічамі” та “вятічамі”, та брехню яких розвили на міру хирних власних сил пустобрехи совєцькі, – Київська Русь (Дрєвнєрусское государство) – була чи не найбільшою державою Європи; а, чи насправді так було?
Подивимось на мапу. На ній (див. хоча би П. Магочі, Iсторія України, Сіетл, 1997, с. 74) наведені межі року 1054, – кінця розквiту держави (рік смерті конунга Юріслейфа). Там північний кордон проходить берегом Балтику, південними берегами Ладоги та Онеги, потім трохи за Волгою, на схід від Ростова, Мурома та Рязані, через Старий Оскол до Кременчуга на Дніпрі, потім Россю, на південний захід до Карпат, з них – за Перемишль, та обминаючи Литву та Естонію на захід від Пскова – знову до берегів Балтику.
Все добре, все так, але – що ж то були за кордони, чиї власне? – чи хіба державні? Бо ж, поміж Ладогою та Смоленськом, або Суздалем та Новгородом, – пролягала непрохідна європейська тайга, де першим поселенням буде заснована уже в II тисячолітті Москва. Та й те, на річці, яка видатних якостей не посідала (Моска Весі – Брудна Вода, сучасною фінською). Ярослав Мудрий, так кажуть, заснував Юр’їв (Тарту) та Ярославль, та от – чи ж він ними правив? Бо, як і правив, то поки вони це визнавали, не більше.
Не надто помічали той Київ i у далекому Новгороді, бо – зверніть увагу, кожен бунтівний претендент на владу мерщій збігав до Новгорода, набираючи там потрібне йому військо. Самі подумайте, чи мислиме було би таке щось, якби Новгород дійсно перебував під юрисдикцією Києва? Очевидні дурниці.
Отже, весь повищий терен слід тепер поділити навпіл, з північного заходу на південний схід, поділом, що пройде трохи на північ від Смоленська та Курська. Все, що на південь – ото й є Києвська Русь, теренами не більше сучасної України. Отже, держава – як держава; Франція або Еспанія.
На півночі – Новгородська республiка, а все на сході, біля Волги, то все лише опорні пункти, віддалені міста–колонії.
Та, не без жалю ствердимо, що й у самому Києві тверда князівська влада існувала лише періодами.
Зовсім перестарався з кордонами Русі (перша з історичних карт у книзі “Iсторія України”, Львiв, 1990, с. 510, 511) і відносно об’єктивний український історик I. Крип’якевич. Там він, на Х ст., включає до Київської держави весь Булгарський каганат (!), бо східний кордон Києва доходить луки Уралу (Жаїк), чого не було й за часів Аттіли. А південний кордон іде від дельти Дунаю – Перекопом, а потім – Кавказьким хребтом (!). До цього він щедро додає й усю Прибалтику, яку тактично обминув П. Магочі. Таким чином, він більше ніж подвоїв за площею – здобутки останнього. Для історика такого рівня це непростимо.