Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Гадаю, що й тут нема великої складності для досвідченого історика–детектива, та схоже, що літописець переписав відомість із якогось ґотського тексту. Де й писалося, єдино, що прибув кудись там: “Кунунг Раґрік мед сіне гус ок тру верн”; всього тільки. Тобто: “Князь Раґрік (згодом Рюрик) зі своїм домом та вірною дружиною”. Нагадаємо, що на той час у ґотських текстах слів не розділювано, а розділювали тільки речення – двома крапками.
Саме в такий спосіб міг він наплутати й з отими трьома братами від заснування Києва. Зауважимо, що за тисячу років ніхто й ніколи над усім цим не задумався: переписували одне в одного. Та так, мабуть, і переписуватимуть надалі: легше – думати не треба…
Слід би розібратися також у тих відносинах, що пов’язували Олега (879–912) та Iгора (912–945). У літопису – читаємо:
В лето 6387 (вважається, що це 879, О. Б.) умершю же Рюрикови, предастъ княжение свое Олгови, отъ рода ему суща, въдав ему на руце сына своего Игоря; бяше бо молодъ велми.
Отже, наступник – то Iгор, син Рюрика: Олег править, як регент. Покладемо, що Iгореві було тоді, скажімо, 4 роки, що він народився 875. Олег править, Iгор підростає. Потім знаходимо повідомлення:
В лето 6411 (903, О. Б.) Iгореви възрастъшю, и хожаше по Олзе и слушаше его; и приведоша ему жену отъ Плескова именем Ольгу.
Ну що ж; парубійкові вже 28 років (а якнайменше – то 25), має право одружитись, але… Справа не в тім, а – чому ж він ще й досі не князь? Чому Олег правитиме ще дев’ять років? А правив би й далі, якби не ота несамовита смерть, якби не збулося провидіння старого вайделота (балтицькими – “мудрий”, “знаючий”). Коли по його смерті княжитиме Iгор, йому буде вже 37 років (а якнайменше – то 34)! Так, чи не пізно він заступає на престол? – та пізно. Великий Аларіх в його роки вже скінчив свій життєвий шлях, знесмертивши себе.
Пригадаємо, що Олега не раз іменували “Ольгов–когань”. Таким він згадується навіть пізніше, 1187 у “Слове о полку Iгореве”.
Iгор та всі його наступники – то були вже просто князі: звичайне династичне наслідування. Їх не обирали, як каганів. Отже, тут ми вбачаємо неприховане прагнення літописця – затушувати корінні, можливо, зміни, що зайшли. Якось невимушено, не привертаючи уваги, – пов’язати кінець каганату після Олега, та початок київського князівства з Iгорем. Чогось він тут, можливо, не домовляє.
В історії корисними бувають аналогії. Повернемося дещо назад, до V ст. Пізній Рим догорав, імперія розвалювалася, розпадалась на очах, цезарі мінялися чи не щорічно. Спостерігаючи цю метушню, командуючий гвардією, подільський скир Одоакер, – приймає єдине можливе рішення. Він, разом із ґерманськими легіонами, зчиняє військовий переворот та свідомо ліквідує Західну імперію, полишаючи від неї те, що є найбільш життєздатне: королівство Iталію. Об’явивши себе її королем, він відправляє імперські клейноди Західного Риму – імператорові Сходу, Зенону.
Жодний справжній римлянин так би ніколи не вдіяв. Він прирік би на загибель усе, але ніколи не відмовився би від імперії, вiд влади. Але, то було чи не єдиним правильним рішенням; приклад варварського здорового глузду. Без римських амбіцій.
Чи не так воно, бува, відбувалося й у нас цим разом?
Після Ґотських воєн 250–278 Рим згасав, та якби не його поділ Діоклетіаном, після якого обидві частини імперії почали якось потроху відроджуватись, – він, мабуть, зійшов би з арени історії ще тоді. Створення Гунського каганату було політичною відповіддю вільної Скитії на виклик із боку двох відроджуючихся рабовласницьких імперій, двох Римів. То була не імперія, тоталітарна та агресивна, але демократичної структури об’єднання багатьох народів перед зовнішньою небезпекою; різних народів. Хоч і створилося внаслідок війни – бліц–крігу хана Белембера. Війни Аттіли не покінчили безпосередньо з Римом, його мрія так і не здійснилася, але підірвали його сили, створили умови для розпаду Західної імперії який свого часу й стався.
Після нього, каганат мав би спрямувати всі сили на Східний Рим, так само тоталітарний та рабовласницький: так і сталося. Але, вирішальна війна 610–629 – була програна. На відміну від гунів, що повалили Західний Рим, мовчазні та горді розумом авари – не стали тiєю силою, яка була би в змозі довести до розпаду Рим Східний. А потім, внаслідок власних прорахунків та політики ізоляціонізму – самі стали здобиччю неоримської імперії Карла. Була програна остання війна – 795. Л. Ґумільов сказав би, напевно, що цьому старому народові не вистачило пасіонарності. Після зайняття (втім – тимчасового) франками аварської Паннонії, від гунського каганату остаточно відпала Дакія. А за Ольгова–коганя від нього залишилася взагалі, лише Правобережна Україна.