Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Звичайно в таких випадках, не кажучи про катапульти, користувалися звичайними стрілами, примотуючи до них віхоть, що горить. Як зустрічний вітер його не встигав загасити, він долітав, але подальше залежало від того, куди упаде стріла, аби на щось горюче. Бо, як просто на землю, то знову – нічого з неї не буде.
Кунінґана Гельґа, у християнстві – Олена, померла 969, у віці десь за 80 років, нічим примітним, окрім помсти деревлянам себе до історії не записавши. Чим же пояснюється така її популярність у істориків? Мабуть тим, що вона першою з київських можновладців, прийняла християнство; саме це й створило їй потрібну рекламу.
Святослав, син Гельґи, став князем 964. Він поважав матір, але категорично відхиляв усі її намагання охрестити i його. Він уважав релігійну приналежність – справою особистою та не заперечував, як хрестився хтось із його людей, але сам на це не йшов. А це свідчить як не про політичну прозiрливість то про здоровий глузд, принаймні.
Загальні відомості про його ментальність можуть доставити деякі непрямі свідоцтва. Бо, коли він воював із греками та потім замирювався з кайсаросом Iоанном Цімісхіосом у Доросполі 971, його опис із власних очей полишив нам Лев Диякон. Він пише:
На вигляд він був такий: середній на зріст, ні високий, ні надто малий, з густими бровами, блакитними очима, рівним дещо сплощеним носом, із голеною бородою та густим довгим звисаючим з верхньої губи волоссям. Голова у нього була зовсім голою, лише на сторону звисав лок волосся, що означав знатність роду; шия товста, плечі широкі та досить стрункий стан. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами та рубіном між ними. Одежу мав білу, нічим, окрім чистоти від інших не відмінну.
Так пише нам Лев Диякон.
А все це, одне в одне, нагадує опис зовнішності великого Аттіли (ну, крім блакитних очей, ясна річ), складений раніше ретором Пріскосом. Отже, якщо Лев Диякон, спрощуючи собі справу, не переписав цей опис у Пріскоса (чого теж не можна цілковито виключати), то опис переконливо свідчить нам, що Святослав мав бути щирим шанувальником великого Аттіли, бо ретельно наслідував його зовнішність. А значить, – мусив наслідувати і його приклад.
Це абсолютно підтверджує його наступна військова діяльність, коли він, із повним знанням справи, намагався поширити межі Київської України до минулих, на заході та сході. Намагаючись, як знову прихопити Дакію, так і відновити суверенітет над Леведією. Хоч і успів тільки в останньому. Для цього він зробив усе, що міг, та міг би зробити непорівняно більше, якби не пішло у непам’ять саме поняття озброєного народу, яким завжди трималися каганати.
Незворотньо пройшли часи Белембера або Аттіли. Бо дружинами можуть воювати вікінги у далеких виправах, та не голови держав. Саме цей брак людей весь час некав Святослава, заважаючи йому проявити свій військовий ґеній.
Починає він свою діяльність з походу на хозарів 965, про висліди якого літописець всього й пише:
… одолъ Святославъ Козаромъ и городъ ихъ Белую Вежю взя. И Ясы победи и Касогы, и приде къ Киеву.
Похід цей був насправді важливий, бо спаливши хозарську військову базу Саркел на Дону, та побудувавши там власний опорний пункт Білу Вежу, – Святослав відновив Київський суверенітет над усією Леведією – колишнiм Гунмарком, що триста років перебував під владою хозарів; відновив цілісність України.
Але, з приводу цієї виправи на хозарів – є інші опінії. Так, совєцький історик роз’яснює нам, що:
Війна закінчилася розгромом хозарського царства. Той же Iбн–Хаукаль повідомляє про взяття та зруйнування росіянами (так, так – “русскими”, О. Б.) хозарських укріплених міст – Саркела, Iтіля та Семендера. Хозарський каганат припинив свого існування.