Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Олег, останній каган, віддамо йому належне, багато воював, намагаючись відродити великодержаву минулого, знову зібрати її докупи, але… Завоюваннями створюються імперії, а не каганати. Ці останні створюються радше згодою народів: щодо спільної цілі. А, спільної цілі більше не було; власне, була, але люди перестали її бачити.
Досить красномовним є старий переказ, згідно з яким Олег та його воєвода, – когось там перемогли, добре. Але, розглядаючи полонених, вони бачать людей у добрих чоботах. Та й кажуть одне одному: “Е–е-е… та вони усі в добрих чоботах, – такі нам данину не платитимуть! – пошукаємо собі краще лапцюжників…”
А каганатові, до речі, – сплачували щорічні данини сама Візантія. Ходив на неї свого часу й Ольгов–когань, ніби й щит прибив “на вратах Царєґрада”… Але здобич виявилася не по зубах: не та вже була Україна… А бути не в змозі протистояти Візантії, означало їй піддатись; не військово – так духовно. З усіма наступними наслідками.
Iстою манією, щодо відродження сили та слави колишнього великого каганату, був охоплений все своє коротке життя син Iгора – Святослав (964–972). Він із молодих років сповідував культ великого Аттіли. Північний ґот (його мати Ольга була з народу ругів), блакитноокий та білявий – він свідомо прийняв зовнішність гуна: запустив вислі вуса та оселедець. Він провоював усе життя, але… часи незворотньо минули. Люди за ним не йшли, а з дружиною багацько не навоюєш. Йому так і не судилося стати новим Аттілою, хоч він і зробив надможливе: повернув до України Леведію; хоч і не зміг повернути Дакію (див. Доповнення 11).
Отже, схоже, що Iгор, наступник Олега–кагана, зробив щось подібне до Одоакера: привів ранг держави у відповідність до її розмірів та політичного значення.
I – останнє. А, чи не були, після появи літопису Нестора – свідомо знищені, ним же, – всі попередні?
Що ж, і це є цілком можливо…
2. Київська Русь
Назва “Русь, – каже нам літописець – не своя, – и от варягов прозвашеся Русь”. Чи походить це від назви якогось народу? – можливо. Але може походити й від терміну, що просто означає державу або панування. Пригадаємо в цьому зв’язку латинські “рес”, “рекс” або ґерманське “райх”. На користь цього останнього свідчить, до речі, та обставина, що часто зустрічаємо термін типу “руська земля”, але жодного разу не згадується, відповідно, про якийсь “руський нарід”. Це з’явиться – набагато пізніше; та – чи до речі?
Російський історик В. О. Ключевскій розпочинає Київську Русь, дивно, – з теренів. Він пише:
Різноплеменне населення, що займало весь цей терен, увійшло до складу великого князівства Київського, або Російської держави (так, саме так і пишеться: Русского государства, О. Б.). Але ця Російська держава іще не була державою російського народу, оскільки ще не існувало самого цього народу: до половини ХI ст. були готові тільки етнографічні елементи, із яких потім довгим та важким процесом виробиться російська народність.