Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ворожість до давно зниклих хозарів, яка тут ясно простежується, може видатися дивною, хоч важко її не помітити. Втім, як і в усій совєцькій історіографії. Питання це, щоправда, не має відношення до справжньої історії, але є настільки важливе взагалі, що його гріх не з’ясувати до кінця.
Думається, такий спалах ненависті до хозарів через мало не тисячу років, – вичерпно пояснюється імперською ментальністю, одвічно запаленим імперським себелюбством. Саме це, мабуть, і є причиною нестриманого прагнення до власного ідеалу. Виходить із переконання, що як “в чєловєкє должно бить всє красіво”: національність, партійність, родичі тощо, – так само має бути й у імперії. Живому втіленні державницької ідеї; все – тільки “красіво”: не грабування та нищення, а – “освобождєніє”, або ж, принаймні, “добровольноє прісоєдінєніє”.
Бо, справа в тому, що від хозарів залежали колись і слов’яни – “прєдкі русскіх”, та вони їх навіть обкладали даниною. Невеличкою, по вивірці з двору (на рік), але – як же насмілювалися! Бо, одна справа, як тобою, нічим отією худобою, торгують свої: “ви наші отци, ми ваші дєті”, а зовсім інша, як обкладає отією вивіркою якийсь нахабний чужинець. От це вже без покарання, полишити не можна. Адже, воістину немає на світі більш розпаленого себелюбства, ніж у того імперського сміття, збіганини без роду–племені…
Про це писав колись іще, пам’ятаєте? – прудкий “слуга царю” – Пушкін, якого власна теща почесно іменувала “лєший арапской”: “Как ныне сбирается вещий Олег /отмстить неразумным хазарам /. Их села и нивы за буйный набег, /обрек он мечам и пожарам”. “Буйный набег”, – то, мабуть отой – за вивіркою…
До того, мав би й знати цей амбіційний співець імперства, що ті хозари були кочовиками, не було у них “сел и нив”, були юрти та пасовиська, та… Такі вони всі, оті самозакохані невігласи,”слугі царю і отєчєству”.
Але, як бачимо, – совєцькі пішли значно далі.
То й розберемось, – а як воно було насправді? – Чи ж дійсно Святослав одним походом завалив цілий каганат разом? Подумаємо.
Відстань від Києва до Саркелу, ближчого хозарського міста, становить десь 600 км.; така сама й відстань до Дунаю, де він воював по тому. Але – різниця істотна. Шлях на Дунай пролягає здавна заселеними та контрольованими теренами, але тут… За Дніпром починаються степи Леведії, де хазяйнують, як не кипчаки, то печеніги. Отже, відправлятися туди великою армією – неможливо. З тiєї причини, що не було вже таких армій, не часи Аттіли, а крім того – треба буде спочатку пробитись через половців та печенігів. Таким чином, єдиний вихід, це піти з невеликою, десь на пару тисяч, кінною дружиною, швидкою та рухливою. А з такою, можна увійти несподівано до міста, попалити, пограбувати, але закріпитись надовго, – вже неможливо. Отже, похід Святослава 965 – то був швидкий кінний рейд, за якого вдалося нагнати жаху на Iтіль та Семендр, відбитися від ясів та касогів, але… нічого неможливо було завоювати.
Отже, Святослав, хоч і поскуб Хозарський каганат, але не зруйнував його, жодною мірою; що би там не писав про це Iбн–Хаукаль.
А цей останній, разом із іншими арабами, – мав усі підстави ненавидіти Хозарат і бажати йому загибелі. Чому саме так, з’ясовується в Доп. 2.
Але, як успіхи Святослава на сході були всім очевидні, та завершилися принаймні формальним поверненням Леведії під суверенітет Києва, полегшуючи наступну колоніальну експансію на схід, – на заході справи розгорталися істотно гірше.
Там експансія Києва була спрямована на Дакію, що була колись частиною Скитії, та далі – за береги Дунаю. Туди, на другий великий торгiвельний шлях Європи, князь і спрямовує свою увагу. Очевидно, в немалому ступені завдяки тому, що перший – стару “Дорогу до Міклаґарду”, водний шлях від Скандинавії до Чорного моря, – втримати Києву було вже не по силах. Заважали потужні степовики, кипчаки та печеніги, з якими було назавжди утрачено спільну мову. Цю згубну ворожнечу, якої не знали Скитія та Гунський каганат, – назавжди закріпить, ось–ось, візантійське християнство, невігласне та непримиренне.
Намагання відновити військовий тиск часів Аттіли на імперію, – починаються відразу по закінченні більш–менш удалого походу на Хозарський каганат. Конунг Святослав, що схилявся перед пам’яттю великого Аттіли, навіть наслідуючи його зовнішність, – був його здібним учнем, але… На здавна обжитому та населеному заході – мало було дружини; навіть і доброї, рухливої та дисциплінованої. Потрібна була армія. А її більше не було.