Слово після страти

А взяти Ганса! Довгі роки ув’язнення і найвишуканіші знущання не очерствили його серця, не похитнули його комуністичних переконань. Він і в таборі був інтелігентним, беззахисно добрим, завжди спокійним і впевненим. Це був справжній тельманівець-антифашист.

А про Жору й казати нема чого. Він наче життєдайний вихор увірвався в моє життя, захопив, підкорив і повів за собою. Жора ніколи не сумував, не падав духом і цим нагадував Стася Бжозовського. Я не раз дивувався, звідки в нього стільки енергії, невситимості духу. Дружба з ним широко розкрила мою душу назустріч людям і всьому хорошому, що є в них. Приклад Жори навчив мене, що треба жити не для себе, а для людей, тоді й твоє життя буде чогось варте. Часу в нас із Жорою було досить, і ми розмовляли годинами. Я розповів йому своє життя, починаючи з дитинства і кінчаючи його освенцімським фіналом. Жора розказав про себе.

З його розповіді переді мною постала трагічна історія цілої родини.

Під час походу пілсудчиків на Україну в 1920 році один із польських жовнірів Адам Тшембіцький добровільно перейшов на бік Червоної Армії. Польський робітник не хотів воювати проти братів по класу — українських і російських трударів. У 1922 році доля закинула його в Одесу, де він познайомився з дев’ятнадцятилітньою красунею Оксаною Чередниченко, донькою портового вантажника. Та Оксанин батько, котрий пишався тим, що в громадянську війну воював у дивізії самого Котовського, і слухати не хотів про одруження його одиначки з тридцятисемирічним зайдою, у якого ні роду ні племені. Але Оксана мала батькову вдачу. Вона наперекір йому пішла до Адама й стала його дружиною. Через рік у них народився син, якого назвали Георгієм. Ображений непослухом одиначки, старий почав дедалі частіше заглядати в чарку, шукаючи там розради. Його можна було зрозуміти, Адже після смерті дружин| він п’ятнадцять років залишався вдівцем — боявся, що мачуха може ненароком образити Оксану, затьмарити її життя. І раптом така невдячність! Невдовзі він помер — якось під час розвантаження контейнерів потрапив під аварію.

Важко переживши загибель батька, Оксана ще більше прикипіла серцем до свого Адама, а обоє не могли натішитися сином. Жили вони в тихому одеському провулку. В їхньому будинку був зібраний цілий Інтернаціонал: українці, росіяни, турки, поляки, ассірійці, болгари, євреї, вірмени. Маленький Жора цілими днями грався з їхніми дітьми, був загальним улюбленцем. Уже в п’ять років хлопчик виявив неабиякий хист до засвоєння мов, а в п’ятнадцять вільно розмовляв російською, українською, польською, болгарською, вірменською і єврейською мовами. Йому пророкували велике майбутнє.

Ще коли Жора був дошкільням, мати не раз брала ііого з собою на роботу, бо ні на кого було залишити малюка. А працювала вона офіціанткою в ресторані. Там грав оркестр, виступали співаки. Хлопець дуже полюбив музику, спів. Через кілька років він, маючи гарний голос і природні здібності поліглота, чудово виконував пісні багатьма мовами.

Несподівано на їхню сім'ю звалилося нещастя. Жора страшенно пережив це горе. Рухнули мрії про консерваторію, інститут. Юнак пішов працювати електриком і до війни сяк-так закінчив середню школу, а вже в липні 1941 року солдат Георгій Трембіцький (так було записано йому прізвище в паспорті) з гвинтівкою в руках захищав Одесу. В середині жовтня, перед залишенням Одеси, його поранило. В ніч з 15 на 16 жовтня останні кораблі з пораненими на борту взяли курс на Крим. У морі їх розбомбили німецькі літаки, Жора врятувався, бо чудово плавав і міг годинами триматися на воді. Його підібрав якийсь румунський катер і доставив у табір військовополонених. Георгій почав наполегливо вивчати румунську мову і через місяць уже міг пристойно розмовляти з румунами, а ще через місяць, завдяки знанню багатьох мов, був призначений перекладачем у таборі.

— Чесно кажучи,— розповідав Жора,— жив я там непогано. Мені навіть пропонували одягти мундир офіцера румунської армії і обійняти посаду перекладача при одній з румунських військових частин. З точки зору окупантів у мене була бездоганна репутація. Переді мною стелилося сите життя зрадника Батьківщини...

Та хіба міг він зрадити свою землю? Через деякий час перекладач румунського коменданта табору військовополонених, запасшись відповідною довідкою, тікає й опиняється в рідному місті.

Холодна й голодна зима 1941—1942 років в Одесі запам’яталася Жорі назавжди. Дома він не застав матері. У квартирі господарювали румунські солдати, котрі порубали і спалили усі їхні меблі, крім одного стола. На підлозі розстелили сіно і валялися в ньому, наче в барлозі. На Жорине запитання, де його мати, румуни відповіли, що до них побували тут німці, а де пройдуть німці, там румунам робити нічого.