Слово після страти
- Автор: Бойко Вадим Яковлевич
- Серия: После казни #1
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Слово після страти». Краткое содержание книги:
Німецько-румунські окупанти щодня влаштовували в Одесі облави, сотнями розстрілювали радянських патріотів. Місто стало непривітним, чужим. Жора вирішив будь-що розшукати матір. Та спершу треба було десь влаштуватися, знайти знайомих. Несподівано на вулиці він зустрів колишнього сусіда по квартирі — вірменина Арташеса. Старий був у брудному лахмітті, страшенно виснажений. До війни він працював рибалкою і не раз, бувало, частував Жору смачною рибою. Зараз Арташес розплакався і кілька хвилин не міг вимовити й слова. Жора віддав йому хліб, що мав із собою, і спитав про матір.
— А хіба ти не знаєш? — здивувався старий.— Тільки як тобі сказати?,.— Він похнюпився, для чогось насунув шапку на очі і глухим голосом мовив: — Немає її... звірюки хапали всіх підряд... забрали і твою матір разом з євреями...
У Жори потемніло в очах, чорним став увесь світ, і власне життя здавалося безглуздим, нікому не потрібним. Не пам’ятав, як розлучився із старим вірменином і пішов, куди очі бачать. Потім ніяк не міг зрозуміти, чому він опинився біля будиночка свого шкільного товариша Гриші Воробйова.
Гриша явно не чекав цієї зустрічі і спершу розгубився. Затим запросив Жору до хати. Там його зустріла опасиста низенька жінка.
— Кого це ти, сину, ведеш проти ночі? — роздратовано спитала вона.
— Та це ж Георгій, вчився зі мною...
— Нікого я не знаю і знати не хочу. Не такий тепер час, щоб гостей водити.
У хаті смачно пахло борщем і свіжоспеченими пирогами. Але Жору не спитали, чи хоче він їсти.
Жора, не кажучи й слова, пішов з хати. Потім шкодував за свій вчинок: люди могли подумати, що він викаже їх німцям. І як же він здивувався, коли після чергової облави групу одеситів, у якій був і Жора, конвоювали на вокзал поліцаї, а серед них батько й син Воробйови! Хотілося впасти на брук і ревти, щоб почула вся Одеса...
Їх, наче худобу, в закритих вагонах привезли в Німеччину. Там Жора потрапив на вугільну шахту в Лотарингію. Працював разом з французькими військовополоненими, за кілька місяців вивчив французьку мову, Вступив до підпільної організації, допомагав готувати втечі радянських і французьких військовополонених. Коли гестапо натрапило на їхній слід, утік на початку літа
1943 року. Досконале знання німецької мови допомогло йому добратися аж до Бреслау. Неподалік цього міста його все ж схопили і відправили в звичайний ост-лагер, в’язні якого працювали на цементному заводі десь поблизу Свентаховіц.
26 липня Жора втік із цього табору, але через добу його спіймали і відправили в тюрму міста Бреслау, а звідти привезли в Освенцім, на «дожиттєве перевиховання», як полюбляв він говорити.
У всіх тюрмах і таборах, де побував Жора, він зустрічав людей різних національностей і міг задовольнити свою невситиму пристрасть до вивчення чужих мов, запам’ятовував їхні пісні.
Ні в Освенцімі, ні потім у мене не було причин розчаровуватися в Жорі. Дивовижною, незвичайною людиною був Георгій Трембіцький. При всій своїй доброті і делікатності, при всій своїй романтичності він блискавично змінювався і, де треба, ставав твердим, принциповим, непримиренним. А йому ж було тільки двадцять років!
Жору можна було любити за самі пісні. Завжди веселий, бадьорий, життєрадісний, він не давав сумувати і впадати у відчай іншим. А бувало, сяде, задумається, тоді погляд його карих очей стає відсутній, в думках він шугав бозна-де.
— Що з тобою? — питаю його.
— Розумієш, мене всюди переслідують скорботні материні очі, сповнені невимовної туги. З цим я нічого не можу вдіяти...
Він ненавидів будь-яку тиранію, мучився тим, що нічого не зробив для розгрому фашизму.
— Нам треба не сумувати, а сталити свої серця, гострити розум,— не раз, бувало, казав Жора.— Надто багато горя навколо нас, а ми ще такі боязкі, нерішучі і живемо одним бажанням: вирватись на волю. А є ж благородніша мета: об’єднати цих нещасних, повести їх у бій. Треба бути сильним, бо слабкий нічого не може дати ближньому.
Якщо Жору, бувало, хвалили, він досадливо обмахувався: «Перестаньте. Мене нудить од цього».
Таким був мій новий друг.
13
Минали дні, задушливі, одноманітні, як смугасті гефтлінги в цьому кам’яному морі людських страждань. Завдяки друзям я потроху оклигував. Майже цілими днями валявся на нарах, спав або слухав нескінченні розповіді й пісні Жори.
Мученицьке життя в’язнів карантинного блока 2-А ішло своєю чергою: шикування, аппелі, дикунська муштра на майданчику перед блоком і заняття «спортом» на зразок «спортивних змагань», які влаштовувалися в Мисловіцькому таборі, показові екзекуції перед строєм і таємні мордування та вбивства у туалетній кімнаті. І хоча нас із Жорою завдяки протекції штубового й Вацека не ганяли на «спортивні заняття» та всілякі муштри, крім, певна річ, аппелів, ми відчували себе незатишно, бо табір є табором і будь-якої хвилини можна було чекати лиха. Заступництво за нас штубового й Вацека надто дорого коштувало підпільникам. А крім того, Жора
щовечора повинен був розважати цих покидьків концертами. Однак благополуччя, куплене такою дорогою ціною, було ненадійне, хистке і навіть небезпечне. У цьому ми не раз переконувалися.
Одного разу вдень ми з Жорою лежали на нарах. Зненацька до шлафзали зайшов Ауфмейєр з двома есесівцями й Паулем. Вони про щось голосно розмовляли, і ми ледве встигли чкурнути під нари. Наше щастя, що нас не помітили. «Кантуйтеся,— казав нам штубовий Зінгер,— та якщо попадетесь на очі начальству, я своєї голови підставляти не буду».
Іншим разом переполох був значно серйозніший. У табір нагрянули есесівці— цілий полк. Вранці, після закінчення розводу, коли арбайтскоманди пішли на роботу, а в таборі залишилися тільки придурки та в’язні, що відбували карантин, з несамовитими криками до блоків вдерлися озброєні есесівці. Наставивши автомати, вони звеліли нам підняти руки вгору і вигнали всіх на майданчики перед блоками, а потім старанно обшукали, лупцюючи всіх підряд. Тим часом інша група есесівців розійшлася по блоках і вчинила там справжній погром. Вони перевернули все догори дном. Спеціалісти з магнітними шукачами обнишпорили кожен закапелок. Мабуть, шукали рацію і зброю. Дика навала тривала кілька годин, і весь цей час напівживі в’язні стояли з піднятими руками. Цікаво, що від обшуку найбільше потерпіли проміненти. Есесівцям дісталися чималі трофеї — шерстяний, шкіряний і хутряний одяг, добротне взуття, ковдри, шовкова білизна, годинники, електроплитки, праски,— усе, що їм сподобалося, вони забрали. Словом, грабіжники пограбували грабіжників, бо в рядового в’язня, як правило, нічого не було, крім іржавої бляшанки з-під консервів.
Після такого обшуку проміненти кілька днів ходили наче погорільці, вони скаржились і співчували один од-ному, а потім ще запопадливіше бралися за «організацію» нових речей.
Треба сказати, що освенцімські табори часто зазнавали таких несподіваних наскоків, однак есесівцям жодного разу не вдавалося знайти сховану підпільниками зброю, вибухівку, приймач і радіопередавач, географічні карти і компаси та інші речі.
Вище говорилося, що в Освенцімі панував дух лихо-манного гешефтмахерства. Тон задавали тут самі німці — есесівці й вільнонаймані, а також впливові проміненти — капо, блокові, штубові тощо. Ці кити не розмінювалися на дрібниці, вони займалися оптовими операціями, а всі інші промишляли роздрібною торгівлею. Після повернення в’язнів із роботи й аж до сигналу «відбій!» кожен блок перетворювався на ярмарок. Чим тут тільки не торгували! Ось за дві сигарети продають пайку хліба. Той за два недокурки хоче виміняти порцію прокислої холодної баланди; інший продає ножик і ложку. А там якийсь «мусульманин» за консервну банку править шматочок хліба завбільшки з сірникову коробку. Старий бородатий єврей продає нікому не потрібну стерту зубну щітку й оправу з пляжних окулярів. Багато було торговців-перекупників, які за вечір умудрялися десять разів перепродати одну пайку хліба, поки не заробляли на цьому гешефті цілу пайку чистого зиску. Нерідко комерція закінчувалася смертовбивством — убивали викритого злодія або афериста, котрий торгував сигаретами, в яких замість тютюну було зілля, або хитромудро виїдав середину пайки, а туди напихав глини. Під час торгів у блоках панували несусвітній шарварок, товкотнеча, в якій ловили рибку дрібні злодії.