Слово після страти

— Майте на увазі, що війна хоч і завдала нам багато горя, хоч і принесла невимовні страждання, вона багато чому і навчила нас. Після війни ми заживемо ще краще. Швидко залікуємо всі рани, зруйноване відбудуємо. Наш народ стільки вистраждав, що заслуговує найкращого, найщасливішого життя. І він його матиме щонайпізніше через вісім-десять років, згадаєте моє слово...

В’язні усміхалися, раділи, як малі діти, наперед смакуючи те щасливе життя, яке настане після війни. Правда, дехто висловлював побоювання: як зустрінуть нас, колишніх полонених, в’язнів концентраційних таборів?

Дядя Ваня миттю розвіював ці сумніви. Він казав, що зустрінуть нас як героїв, мучеників за Батьківщину, які пройшли пекло, але не зрадили свого народу, залишилися вірні своїй соціалістичній Вітчизні.

Я не раз дивувався: що підтримувало в цій фізично розбитій, приреченій людині таку мужність, таку фанатичну віру в життя? Адже він у штрафній команді. Звідти була тільки одна дорога — у крематорій. А бач, не падає духом, бореться, вірить і вселяє ту віру в інших.

На фронті дядю Ваню кілька разів поранило — під Москвою в 1941 році осколком снаряда йому вирвало шматок ребра, перебило обидві ноги. Під Сталінградом його контузило. Зараз у дяді Вані відкрилися старі рани і виразка шлунка. А він все одно не падає духом.

Зрідка мене відвідував Антонович, справжнє прізвище якого — Логачов Павло Антонович, член КПРС з 1932 року, кадровий офіцер Червоної Армії. Напередодні війни старший лейтенант Логачов служив у штабі Київського Особливого військового округу у відділі постачання, а коли почалася війна — у тому ж відділі штабу Південно-Західного фронту. У вересні 1941 року армії Південно-Західного фронту, які тримали оборону на лівому березі Дніпра, потрапили в оточення. У цій трагічній ситуації одну з груп, що пробивалася до своїх, очолив Логачов. Оточенці цілий місяць наздоганяли фронт, а він відкочувався все далі й далі. На схід пробиралися вночі глухими селами і лісами Чернігівщини. Обдерлися, голодували. Мали не одну сутичку з дрібними підрозділами німецької армії. Коли до лінії фронту лишалося кілометрів тридцять, вони якось удосвіта несподівано наткнулися на ворожий танковий заслон, який наче спеціально чатував на них. Готові до бою танки в упор розстрілювали червоноармійці, озброєних самими гвинтівками. Місцевість була відкрита, сховатися ніде; в живих залишилось тільки п’ять чоловік. Серед полонених був і поранений Логачов. На першому ж допиті він знепритомнів. Німці не захотіли воловодитися з ним і відправили до табору військовополонених. Почалися поневіряння. Логачов двічі тікав. Перший раз — коли везли в Німеччину, а вдруге—-уже з самої Німеччини. Після другої втечі його по-звірячому били і місяць тримали в карцері, а потім відправили на шпалозавод. Там Логачов створив підпільну антифашистську групу, яка ставила перед собою завдання вчиняти диверсії і допомагати в’язням тікати з табору. Поломки механізмів та інструментів на заводі стали майже щоденними. То падав тиск у барабанах просочки шпал, то псувався потужний компресор, то раптом ламався дизель, то виходила з ладу лісопильна рама. Патріоти ні перед чим не зупинялися, аби тільки зірвати випуск шпал, так потрібних гітлерівцям для відбудови залізниць.

Підпільники діяли настільки вміло і хитро, що німецьким майстрам тільки й залишалося, що скаржитися на ветхість устаткування. Вони навіть подумати не могли, що серед військовополонених є досвідчений інженер-електрик, який керує диверсіями. Не раз товариші пропонували Павлу Антоновичу тікати, але він вважав, що принесе більше користі, організовуючи втечі інших.

У розпалі була весна — найсприятливіша для втеч пора року. Гітлерівці вдавалися до надзвичайних заходів боротьби з утікачами. Та поки що Логачов і його група успішно діяли. Вони роздобули карту залізниць і компаси. Уночі, під час завантаження пульманів готовими шпалами, підпільники ховали у пульмані двох або трьох полонених. Вони вже знали, що ешелон піде у напрямі Мінська.Їхній завод взагалі працював головним чином на Мінський напрям, де партизани успішно «ремонтували» цілі дільниці залізничних колій. Щоб збити охорону табору з пантелику, тієї ж ночі в колючому дроті, яким був обнесений табір, підпільники прорізали дірки. Гестапівці довго не могли зрозуміти, яким чином тікають полонені, і кінець кінцем вимістили свою лють на їхніх товаришах. Їх по-звірячому били, потім десятьох відправили в тюрму, а звідти в Освенцім. Серед них був і Павло Антонович Логачов.

Підпільники Освенціму врятували Логачова від газової камери і влаштували його на роботу в центральні майстерні, де в той час були зосереджені основні сили руху Опору. Офіційно Логачова зарахували у шнайдерай кравцем, а пізніше перевели в невелику команду при шнайдераї, яка забезпечувала блоки центрального табору білизною і смугастою формою [54]. Павлу Антоновичу видали велику бухгалтерську книгу для обліку білизни і форми. Цієї книги він майже не випускав із рук. Вона правила йому за магічну перепустку у будь-який блок, у будь-яку команду центрального табору. Жодному есесівцю ніколи не спало на думку обшукати або в чомусь запідозрити Павла Антоновича. Він був представником впливової фірми постачання, до послуг якої нерідко вдавалися й самі есесівці, якщо хотіли пошити собі костюм або щось із одягу.