Одіссея найкращого сищика республіки

— Відрізають, якщо дізнаються. А ніхто не дізнається.

— А, це ви перевіряєте мене! Так? Ви від Харлама!

— Якби він хотів вас перевірити, зараз би ви висіли в нього на дибі. Я сам від себе, а не від нього. Отже, ми говоримо, чи ви хочете, щоб про мій візит стало відомо? — спитав я. Налаштувальник у відчаї подивився мені в очі. — Добре, я так і знав, що ви розумна людина. Отже, що ви налаштовували в маєтку Харлама?

— Я не знаю про що ви... — почав було налаштувальник. Я дістав пістолет.

— Бачите, я навіть не в вас цілюся. Просто в стелю. Якщо ви не хочете говорити, я вистрелю в стелю, можливо, у вітрину, і піду. Приїдуть люди Харлама, спитають вас, що трапилося. Можливо, ви витримаєте розмову, але, найімовірніше, вам доведеться розповісти про мій візит. І вам дуже складно буде переконати, що ви нічого не розповіли. То що — розмовляємо, чи нехай усе буде погано?

Налаштувальник знову плакав. Опустив голову і плакав.

— Не поспішайте себе жаліти, у вас іще є шанс пожити. Отже, що ви налаштовували в маєтку?

— Рояль.

— Рояль?

— Так. Досить дорогий «Август Фьорстер».

— Хто на ньому грає?

— У маєтку живе цілий оркестр. У тому числі два піаністи.

— Харлам так любить музику?

— Я не знаю.

— Ну, вони ж для нього грають?

— Мабуть. Але я не знаю. З піаністами ми розмовляємо лише про рояль. Вони бояться, і я боюся.

— Вони там живуть увесь час? У місто виїздять?

— Здається, ні. Принаймні я не бачив їх у місті.

— То, може, Харлам їх просто викрав?

— Я не знаю цього, не знаю! — аж закричав налаштувальник.

— Тихо, тихо, не треба кричати. З вашого переляку я зрозумів, що знаєте. Розповідайте!

— Я нічого не знаю! — Чоловік затремтів.

— Я слухаю вас, — наполягав я і дивився строго. Браунінг не прибирав.

— Один із них попросив передати записку. Непомітно засунув мені під комір піджака. Невеличкий шматочок паперу.

— І що там було написано?

— Я не читав. Я з’їв її, ще коли плив катером.

— З’їли?

— Так, з’їв! Я не міг ризикувати! А раптом би її знайшли?

— Ви розповіли про записку?

— Звісно, ні! Я з’їв її, і я мовчав! Але коли я приїхав наступного разу, того піаніста вже не було. Був новий, переляканий і побитий.

— Того вбили?

— Я не знаю! Я нічого не знаю, я просто працюю з роялем!

— Де він стоїть, цей рояль?

— У залі. Там велика зала і сцена. На сцені рояль, під сценою яма для оркестру.

— То це концертна зала?

— Так, але вона дивна.

— Чим?

— Там немає сидінь для глядачів. Точніше, є, але одне. Велике крісло і маленький столик поруч.

— Одне сидіння на всю залу?

— Так, одне.

— Воно завжди одне?

— Завжди. Ну, принаймні ті рази, коли я був.

— Зала відокремлена від будинку Харлама?

— Я не знаю. Вже десь на середині річки мені на очі надягають пов’язку і знімають лише тоді, коли приводять до рояля. Я бачу лише залу й піаністів, усе. Господи, тільки нікому не кажіть, що я розмовляв із вами! Бо мене вб’ють! — Його аж судомило від жаху.

— Не хвилюйтеся. Кажу ж, ви забудете цю розмову, наче страшний сон. Іще одне запитання. А ви не бачили там жінки? Чи, може, чули жіночий спів?

— Ні, ніколи. Я бачив тільки піаністів і охоронців на катері. Ще раз зі мною говорив Митрофан.

— Про що?

— Він зазирав у очі й питав, чи не зраджую я Харлама. Це було дуже страшно, я знепритомнів і думав, що мене вб’ють. Але вони відпустили. Вже на катері отямився.

— А самого Харлама бачили?

— Що ви, жодного разу.

— Добре, дякую. Зараз я піду, а ви про мене забувайте. Нічого не було — ані мене, ані питань, — і ви мовчали. Їдьте додому, чарочку випийте, відпочивайте.

— Добре, — кивнув налаштувальник.

З тим я й пішов, поїхав у той район, де «Анетта» стояла. Там поруч кілька будинків було, поспитав, чи не здають житло. Була одна квартира на дві кімнати. З вікна добре було причал видно.

— Менш, ніж на два тижні, не здаю, — попередила господиня, стара жінка з бородавкою на лобі.

— Добре, за два тижні мені їхати треба буде. У Баку збираюся, нафту добувати, — збрехав я.

— Кажуть, платять там добре, — кивнула стара.

— Та, аби ж завжди платили як кажуть, а то ж ні, — зітхнув я. Стара порахувала гроші наперед і вийшла, я подивився у вікно, написав дещо на аркуші, пішов гуляти. Знайшов крамницю, де продавалися телескопи. Купив один із триногою. Потім пішов до місця, де Самсонов мусив адресу написати. Адреса була Я внизу написав свою і хотів було йти, коли Самсонов підбіг. Блідий, весь тремтить.

— Що з вами? — спитав я.

— Забрали Петьку, забрали, гади такі! Я заходив у підвал! Двері виламані, кімната порожня! Погубив я Петьку, погубив!

— Василю Петровичу, не ви погубили, а вони, бандити харламські. Вашої провини тут немає.

— Я того гада вб’ю, вб’ю! — зашепотів Самсонов. І тут я мусив із ним погодитися, бо як виявиться, що Анюта у Харлама, доведеться таки його вбити. Бо він із тих, які не відступають. Не віддасть він Анюту, навіть якщо якось викраду, шукатиме і знайде. Впертий негідник.