Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Побачив Шеремету... Він вже кидає Лейбаха і простує до Василя.
— А-а! Здоров! Дай п’ять! — він веселий, живий, безпричинно дрібно сміється. Його очі приємні і ясні, обличчя свіжо голене, не по-юначому округле.
— Як провів свято?
— Гаразд.
— Зайдеш, може, до мене?
— Гаразд.
Василеві цікаво поглянути на своє колишнє мешкання. Зайшли. Все по-старому. Старі лубкові літографії, вилиняле в позолочених рамах дзеркало, запах перепаленого масла, вогких перин і часнику. На столі варшавська газета “За Свободу”, історія Польщі Левіцького, історія політичної економії Туган-Барановського і три томи Марксового “Капіталу” київського видання московською мовою.
Увійшов колишній Василів господар малорос Пастерук. За царя він був начальником в’язниці і не може забути того щасливого часу. Тепер він служить на складі “Сполем”, приносить щомісяця мізерну платню і завжди зазначає:
— Ех! Колись ми щось важили. Не то, що ось ця жебранина. Здрастуйте, Вася! Как пожіваєтє?
— Нічого. Дякую.
— В каком вже класе?
— В шостій.
— Хм!.. А так недавно бил у пятом. Время йдьот. — На цьому розмова скінчилась. Узяв свою “За Свободу” і пішов до сусідньої кімнати.
Василь сидить на старому, розхитаному ліжку. Тут спить Шпачук, а минулого року тут спав він сам. Запитав Шпачука, чи буде ходити до школи.
— Знаєш, що мені школа, — сказав він. — Я вже однаково її не скінчу. Я вже застарий для школи. Війна забрала мої роки, а також революція. Я між вами все одно, що бик між телятами. А ти?
— Як звичайно, — казав Шеремета, розглядаючи том Маркса.
— Мав нагоду бачити ваш журнал...
-Ну і?..
— Нічого. Досить дитячий... Віршики... Панна Мединська пише про білі і ніжні сніжинки.
При слові Мединська Василь одразу почервонів і одвернувся. Шпачук, розуміється, все це помітив, але не показав того.
— А коли вже видасте ви? Мені хотілося б дечого повчитися, — сказав Василь.
— Чекай. Ще видамо. Мене тільки цікавить, чому, наприклад, тобі не бути з нами? Ну, Приходу я розумію... Він уже піп. Йому вже сняться книші... Але ти, Шеремето, цікавий хлопець... Передовик.
— На загальних зборах мене не так окреслено...
— На загальних зборах... Що таке загальні збори? Якийсь Москалюк...
— Знаєш, Прокопе, що? Оцього я якраз не люблю! “Якийсь Москалюк”... Тепер він “якийсь”... А чому зробили його головою?
— Для вигляду. Для фірми. Тому він і був таким головою, хіба не так? Но, но!.. Признайся... Тож я себе також не роблю головою.
— Я не про це...
— А цікаво про що?
— Не хочеться про це говорити.
— О! Говорити треба про все. Мова багато важить. Я, наприклад, хотів би з тобою багато говорити. Набралося чимало проблем, питань і досить цікавих. Бачу тебе в театрі, лізеш у перші ряди, пиячиш з Гнатюком... Ну, тому туди й дорога. Батько намеле, синок проп’є. Ти ж, скільки я знаю, тільки пнешся у перші ряди... А шкода. Можливо колись пожалієш і ти... Прогайнуєш молоді роки у школі, а потім... Так! Школа, а ще така, як наша, нічого тобі не дасть. Дасть тобі дипльом, яким зможеш після... — він ужив непристойні слова. — А нам треба знати життя. Велике, трудове. Ви там сходитесь, читаєте віршики... Таємна поліція має нагоду топтати за вами взуття, а потім вас посадять. Держава має поліцію, ви робите дурниці і будете думати, що кожний виконує святий обов’язок. Поліція буде вас шукати і лякатиме Варшаву страшними “вивротовцями”. А на ділі ви — діти. Все то нічого не варте, смішне. Не варте фунта поганого клоччя. За мову, за вивіску. Ви хочете писати так, а тамті ось так. Ті м’ясо, ті мєнсо, а ті і тамті, мов два козли, що зустрілись “на вузькій стежці”, як то колись писали в читанках. І от що ми такі за люди?
Колись тут був “старий” режим. Колись також з-під наших стріх виходили люди. Ішли також до міста. Ось наш господар зробився начальником в’язниці. Созон Кондратович з мого села — городовим. Носив отакі аксельбанти, мов генерал. Писарі, старшини, поштові “чиновники” у чорних мундирах з білими ґудзиками. Мій один родич став церковноприходським учителем з кокардою на лобі. Один навіть попав у депутати до Думи в Петербурзі і збудував на двадцять тисяч царських рублів серед села каплицю. А всі разом розходились по дуже широкій “матушці Ра-сєї”, їли досхочу, пили собі на здоровля, для розваги смалили в пульку, для приємності кохали жінок і славили царя...
Сьогодні зовсім не так. Не так, товаришу! — він ужив це слово до Василя вперше. Воно звучало трохи поблажливо. — Сьогодні по імперії лишився тільки спомин. Наш Пастерук згадує її частенько і можна його зрозуміти. Сьогодні він замітає в “Сполем” помости і сортує цвяхи. Городовими нас сьогодні не зроблять. Це вже минулося, мов Хвещин Празник. За учителя нашого брата також не візьмуть. Навіть писарем у волості і то не можеш ти, голубе, бути. На це є покликаніші, ліпші, кращі від тебе, від мене чи від Пастерука. Залишається ще одне — попівство. Прихода й це вибрав. Але ж не всі ми Приходівської вдачі. Не для всіх те ремесло надається. Бог не всіх створив для ряси та молитви. Створив і таких, що і його самого на небесах заперечують. Багато з нас хотіло б також “чимсь бути”. Носити аксельбанти городових, бути льокаями при дворянських клюбах, подавати в ресторанах смажені курчатка або їх поїдати. Багато, багато хотіло б бути писарями, посередниками для збуту вовни... Є і такі, що мітять просто в міністри... Але наша доба забрала нам можливість бути порядними, добрими громадянами міщанського типу. Мусимо думати про вищі проблеми, бо це тільки нам лишили. Мріємо бути Гарібальді чи де Вальєро... І я тобі, товаришу, скажу: можливо, це на нашу користь. Спокійний, добрий час минув. Його немає. Умер. Його затерла велика війна, велика революція. По наших головах пройшли петлюрівці, більшовики, махнівці. Без нас у Версалі краяли Європу. Без нас створили Лігу Націй. Без нас писали всі ті закони, що нам сьогодні докучають, мов уїдливі мухи.