ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло

Священик 819-му: «Може, ти погано реагуєш на запах цього місця? Повітря тут гнітюче. Неприємно пахне, потрібен час, щоб звикнути до нього. Це своєрідна токсична риса місця: хай який сильний цей сморід, він додає реалізму цій в’язниці. [МакДермотт відчуває сморід фекалій і сечі, до якого ми вже звикли і навіть не зауважуємо, доки хтось не звертає на це увагу.] Ти мусиш узяти себе в руки. Багато в’язнів учаться давати собі раду».

Дорогою з Двору через хол до мого кабінету священик каже, що дослідження функціонує як справжня в’язниця. Зокрема зауважує типовий «синдром вперше засудженого», тобто коли в’язень почувається розгубленим, дратівливим, переживає гнів, депресію й емоційне перезбудження. Він запевняє, що такі реакції зникають приблизно через тиждень, коли арештант бачить, що надмірна вразливість аж ніяк не допомагає вижити у в’язниці. Крім того, отець додає, що 819-му ситуація видається значно реальнішою, ніж хлопець готовий визнати. Ми погоджуємося, що йому потрібна психологічна консультація. Я зазначаю, що хоч у 819-го тремтять губи і руки, а очі повні сліз, він досі не може визнати, що не витримує і хоче залишити експеримент. Думаю, він не може змиритися з тим, що поводиться тюхтієм, адже це удар по його маскулінності. Аби врятувати свою репутацію, він хоче, щоб ми — я! — самі наполягли на його виході з експерименту. «Може, й так. Цікавий варіант», — додає отець, розмірковуючи над тим, що щойно відбулося.

Прощаючись, я мимоволі запитав, чи отець справді зустрінеться з батьками. «Аякже, мушу, це мій обов’язок».

«Ну так, я не подумав. Обов’язок, звісно ж». (Тільки батьків і юристів бракує зараз на мою голову — і все через те, що священик пообіцяв відіграти свою роль по-справжньому, хоча знає, що це лишень імітація. Та до сраки ті хвилювання — шоу мусить тривати далі.)

Відвідини отця підкреслюють, як зростає сплетіння реальності з ілюзією, рольових ігор з власною ідентичністю. Він справжній священик з реального світу, з практичним досвідом повноцінних тюрем, і хоча він цілком усвідомлює, що наша в’язниця вигадана, та все одно повністю й реалістично грає свою роль, і цим сприяє перетворенню нашого шоу на дійсність. Він сидить прямо, тримає руки і жестикулює в особливій манері. Коли дає особисту пораду, нахиляється вперед, з розумінням киває, попліскує по плечах, хмуриться від дурості ув’язнених, а також розмовляє з тоном й інтонацією, що відносять мене в дитинство, в недільну школу при католицькій церкві Святого Ансельма. Навіть якби ми замовили кастинг на кіностудії, нам прислали би когось, хто не зміг би відіграти цю роль краще. Доки він виконував свої святі обов’язки, ми почувалися наче на химерному знімальному майданчику, мене захопила його акторська майстерність. У будь-якому разі відвідини отця ще глибше трансформували нашу імітацію в найреальнішу з в’язниць. Це особливо вплинуло на ув’язнених, які ніяк не могли усвідомити, що все це «лишень експеримент». Священик вніс додатковий вимір. Наш сценарій тепер в руках Франца Кафки чи Луїджі Піранделло?