Все королівське військо

Та десь над полудень знову задощило, і ще два дні з набряклого, мов губка, неба сіялася нудна мжичка. Того дня, і наступного теж, я надягав дощовик Молодого Адміністратора й вирушав на прогулянку. Взагалі я не з тих, хто полюбляє ходити пішки, щоб відсвіжити легені озоном. Але цього разу відчув, що мені треба прогулятися. Першого дня я пішов берегом затоки, повз будинок Стентонів, що стояв вихололий і безлюдний серед мокрого гілля дерев, а потім далі, до судді Ірвіна, який всадовив мене в крісло перед каміном, відкоркував пляшку добірної старої мерілендської житньої горілки й запросив наступного дня до себе на вечерю. Та я випив одну скляночку й попрощався, а тоді подався ще далі берегом, аж туди, де вже не було будинків, лише чагарник та густий дубовий поріст, серед якого подекуди здіймалися поодинокі сосни, і тільки де-не-де на прогалинці траплялася сіра халупа.

Другого дня я вирушив в інший бік, вулицями містечка й далі понад затокою, аж до невеликої округлої бухточки, де сосновий гай спускався до самого берега. Я пройшов під кронами сосон, глибоко вгрузаючи підборами черевиків у м’яку глицю, і ступив на білий пісок. Там була місцинка, де лежала обвуглена колода, зовсім чорна від вологи, а навколо неї — мокрий попіл та чорні недогарки плавнику, ще чорніші на білому тлі. Люди й тепер приїздили сюди провести день на природі. І я колись приїздив. Отож знав, як це звичайно буває.

Знав і як це було одного разу, таки добре знав.

Багато років тому, ще зовсім зеленим хлопцем, я приїхав сюди разом з Анною і Адамом, але того дня дощу не було. Він пішов потім, уже наприкінці. Було дуже жарко й дуже тихо. І коли ти дивився у далину, ген за бухту, аж на широку затоку, то здавалося, ніби вода здіймається просто в ясне небо, а обрію більш немає. Ми поплавали, попоїли, лежачи на піску, а тоді знову взялися до риболовлі. Але того дня нам не щастило. Тим часом почали збиратися хмари й невдовзі затягли майже все небо, крім західного краєчка за соснами, звідки ще пробивалося світло. Вода наче застигла й одразу потемніла темнотою неба, і далека смуга лісу по той бік бухти, над смугою піщаного берега стала вже не зелена, а чорна. З того ж таки боку, десь за милю від нас, на воді завмер човен із скісним вітрилом, і здавалося, ти в житті не бачив нічого моторошніше-білішого за це гостроверхе вітрило під темним небом на темній воді, проти чорної смуги лісу.

— Треба тікати,— сказав Адам.— Буде гроза.

— Не скоро,— мовила Анна.— Ходім ще поплаваємо.

— Мабуть, не варто.— Адам, вагаючись, подивився на небо.

— Та ходім,— наполягала вона й тягла його за руку.

Він не відповідав і все ще вдивлявся в небо. Раптом Анна пустила його руку, засміялась і побігла до води. Вона бігла не навпростець до води, а вбік, до невеличкої обмілини, і її коротко підстрижене волосся тріпотіло на вітрі. Я спостерігав, як вона біжить. Вона бігла, майже не відхиляючи зігнутих ліктів від тулуба, рухи її ніг були легкі й невимушені, та водночас і трохи незграбні, наче вона ще не зовсім одвикла бігати, як раніше, по-дитячому, й не зовсім навчилася бігати по-новому, як доросла дівчина. Ноги її сполучалися з невеликими, ще не зовсім округлими сідницями якось надто вільно, навіть ніби ненадійно. Дивлячись, як вона біжить, я помітив, що ноги в неї довгі. Цього я раніше не помічав.