Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Потім капітан повів Картера до північних околиць міста, до Брами караванів, біля якої купчаться корчми, де збираються купці та погоничі яків і копачі оніксу. І там, у приземкуватуватому шинку каменярів, вони розпрощалися: капітанові треба було повертатися до справ, а Картеру понад усе кортіло поговорити з копачами про північ. У шинку було людно, тож мандрівник недовго шукав, з ким би зав’язати бесіду, — казав усім, що він старий каменяр, працює з оніксом і прагне дізнатися щось про копальні Інґанока. Проте дізнався він ненабагато більше, ніж йому вже було відомо, бо копачі були потайні, вони неохоче говорили про холодну пустелю на півночі, як і про шахту, до якої ніхто не ходить. Вони боялися легендарних вивідувачів із‑за гір, за якими, кажуть, лежав Ленґ, боялися таємничих сутностей та безіменних вартових крайньої півночі, що живуть серед скель. Казали навіть, що птахи шантак насправді не ті, за кого їх мають, і навіть добре, що ніхто й ніколи їх не бачив (бо лише у темряві годують легендарного прабатька птахів шантак під королівською банею).
Наступного дня, сказавши, що хоче сам оглянути ті шахти і навідати віддалені ферми і тихі оніксові села Інґаноку, Картер винайняв яка і нав’ючив на нього величезні шкіряні сакви для далекої дороги. За Брамою караванів дорога пролягала поміж зораних полів, біля яких стояло чимало химерних фермерських будиночків, увінчаних невисокими банями. Час від часу мандрівник спинявся біля якогось із них, щоб розпитати дорогу, й одного разу йому трапився господар настільки суворий і мовчазний, а заразом настільки сповнений неземного сяйва, притаманного рисам величезного обличчя, вирізьбленого на горі Нґранек, що в Картера не зосталося жодних сумнівів і нарешті він натрапив на слід Великих Древніх чи, принаймні, на того, у чиїх жилах тече дев’ять десятих їхньої крові, — тут, серед людей. І з цим суворим мовчазним селянином він повів мову про богів — дуже обережно, не забуваючи возносити їм осанну за всі ті блага, які боги йому вділили.
Тієї ночі Картер отаборився на придорожній луці біля величезного дерева лиґата, до якого він і прив’язав яка, вранці ж продовжив своє паломництво на північ. Близько десятої він дістався невеличкого сільця, що називалося Урґ, в якому зазвичай відпочивають купці, а копачі розповідають свої історії, і в шинках цього села він затримався до обіду. Саме тут великий караванний шлях повертав на захід, до Селарна, але Картер вирушив далі на північ, дорогою копачів. Усе пообіддя він простував дорогою, яка незмінно вела вгору, і була значно вужчою, ніж великий шлях, ця дорога пролягала землями, в яких було більше скель, аніж зораних полів. До вечора невеличкі пагорби ліворуч від нього перетворилися на чималі чорні скелі, тож було зрозуміло, що він уже близько до краю копалень. І увесь час далеко праворуч здіймалися масивні пустельні схили неприступних гір, і що далі він заходив, то похмуріші історії розповідали про них фермери, купці та фірмани вантажених оніксом возів, яких він інколи зустрічав дорогою.
Другої ночі він зупинився в затінку велетенської чорної скелі, припнувши яка до забитої в землю жердини. Хмари на півночі відсвічували яскравіше, і не раз та не двічі він бачив темні обриси, які проступали крізь них. Третього ранку перед ним постала перша оніксова копальня, і він привітав чоловіків, які працювали там кайлами і молотами. До вечора він проминув одинадцять копалень і спостеріг, що весь тутешній ландшафт — це переважно оніксові скелі та валуни, без жодного кущика чи травинки, лише величезні каменюки тут і там стриміли з чорної землі, а праворуч незмінно здіймався пустельний і моторошний хребет сірих непрохідних гір. Третю ніч він провів у таборі каменярів, де яскраві вогні відкидали чудернацькі тіні на шліфовані скелі, що височіли на заході. Вони співали багато різних пісень, розповіли чимало історій і відали про якісь геть незбагненні дива давнини, знали звичаї богів, тож Картер припустив, що у них є чимало прихованих спогадів про прабатьків — Великих Древніх. Вони розпитували його про подорож і застерігали не заходити надто далеко на північ; проте він відповів, що просто шукає нові поклади оніксу і не має наміру ризикувати більше, аніж зазвичай ризикує розвідник. На світанку він розпрощався з ними і поїхав на темну північ, де, як попереджали копачі, йому повинна трапитись страшна копальня, до якої ніхто не ходить, в якій величезні камінні блоки витісували руки істот, набагато давніших за людей. Але йому дуже не сподобалось, коли, озирнувшись, щоб помахати їм рукою на прощання, він побачив, як до табору наближається той присадкуватий і верткий вузькоокий купець, що про його оборудки на Ленґу чутки доходили аж до далекого Дайлет-Ліну.