Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Понад містом із оніксу линули ритмічні удари дивовижного дзвону, і щоразу їм вторило відлуння таємничої музики ріжків, віол та хоралів. І раз за разом із жарівниць, які стояли на триногах уздовж усієї галереї, що оперізувала баню храму, виривалися язики вогню — бо ж священики, та й самі містяни добре зналися на прадавніх містеріях і віддано берегли мелодії Великих Древніх, що записані в сувоях, давніших навіть ніж Пнакотикські манускрипти. Коли, проминувши великий базальтовий хвилеріз, корабель ввійшов у бухту, його зустрів віддалений гамір міста, і Картер побачив рабів, моряків та купців, що юрмилися в доках. Моряки і купці належали до тієї раси, яка успадкувала свої дивні риси від богів, а ось раби були приземкуваті та вузькоокі — з того народу, який, подейкують, прибув звідкись з-за непрохідних гір, з долин, які лежать за плоскогір’ям Ленґ. Причали тяглися далеко, ген аж поза міські мури, і на них можна було купити які завгодно товари із заякорених тут кораблів, а на одному кінці набережної лежали стоси обробленого і необробленого оніксу, який мали везти морем до Райнара, Ортоґана і Селефаїса.

Ще й не звечоріло, коли чорний корабель став на якір біля кам’яного причалу, який видавався далеко в море, і всі моряки упереміш із купцями одразу зійшли на берег, та крізь склепінчасту браму рушили до міста. Його вулиці були мощені оніксом, деякі — широкі й прямі, інші — звивисті й вузенькі. Будинки поблизу моря були нижчі за решту, а над чудернацькими арками їхніх дверей були викарбувані золоті знаки на честь шанованих нижчих богів — у кожного свій. Капітан корабля повів Картера до старої прибережної таверни, в якій збиралися за кухлем мореплавці з найвіддаленіших країн, пообіцявши, що наступного дня покаже йому всі дива сутінкового міста, а тоді провів його до корчми копачів оніксу, що біля північної стіни. І запали сутінки, і засяяли маленькі бронзові ліхтарики, і моряки в тавернах співали пісень про далекі краї. Але коли все місто сколихнуло бамкання величезного дзвона на найвищій міській вежі, а йому у відповідь таємниче залунали звуки ріжків, віол і хоралів, усі миттю урвали пісні та байки і, мовчки схиливши голови, сиділи, аж поки удалині не стих останній відголосок. Бо сутінкове місто Інґанок — дивовижне і незвичне, і люди в ньому бояться легковажити давніми ритуалами, аби одного дня не стрітитися із неочікуваними фатумом і воздаянням.