Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Тут він пригадав справжню причину своїх відвідин, прикликав мене до себе і поклав мені руку на плече.
— Це Якоб Обертин. Він хворобливий хлопчик, приїхав з села. Та хто посміє його зачепити чи висміювати, матиме справу особисто зі мною. Гайль Гітлер!
У школі було багато занять спортом, від яких мене, однак, звільнили, так що я віддавався улюбленому своєму заняттю — читати, сховавшись у якомусь самотньому, захаращеному закамарку велетенської шкільної будівлі. На бібліотеку я натрапив радше випадково, під час моїх блукань довжелезними коридорами. І хоча багато книжок з неї повикидали як ненімецькі, усе ж залишилося ще досить, аби втамувати мою цікавість.
Щоб не давати мені поблажок, класний керівник склав цілий список книжок, які я мав прочитати, коли в інших була фізкультура. Коли я закінчував якусь книжку, він влаштовував мені іспит. То був невисокий чоловічок зі шкірою, що відсвічувала жовтизною. В ньому не було й половини директорового запалу, він знав про свою хворобу і передчував близьку смерть.
— Печінка, хлопчику, — сказав дідо, коли я розповів йому про керівника. — Довго цей чоловік не протягне.
І справді: він помер ще до кінця війни.
Я був майже певен, що коли ми сиділи разом і я переповідав йому зміст якоїсь малозрозумілої книжки, він взагалі мене не слухав. Він дивився крізь мене, так ніби я жив у світі, до якого він уже не належав. Та цей відповідальний, суворий чоловік справді дбав, щоб я читав.
Після уроків ми з дідом безцільно бродили містом, так ніби хотіли відсунути мить, коли знов опинимося в нашому порожньому помешканні. Він ніс мій ранець і завжди відпускав мене наперед, а сам розглядав вітрини крамниць. Ходив він повільно, так ніби більше не було куди поспішати, адже на нього вже не чекала земля. Ні худоба, ні покупці. Його міські кроки сповільнювалися в такт його туги за селом.
Пополудні він стояв перед школою і чекав, достоту як одне з тих дерев, що росли вздовж алеї. Як один з його коней, що роками чекали на нього на краю поля. Майже завжди він мав при собі пакуночок бозамбо — тих мушлеподібних облаток, политих шоколадом і з начинкою какао всередині, які можна було купити тільки в цукерні «Естеррайхер». Коли після уроків я виходив зі школи, він пригощав мене одним бозамбо. А решту, по одному, пропонував на кожній зупинці наших покручених лабіринтом шляхів, останнє печиво я зазвичай з'їдав уже перед нашим домом.
Ми прокладали солодкий слід крізь місто, він ніколи не бував однаковим і щоразу мінявся, залежно від того, чи десь відбувався базар, чи відкривали крамницю, чи треба було купити нову книжку. В цьому він убачав своє справжнє завдання, якого був свідомий навіть без вказівок батьків.
— Мусиш багато читати, Якобе, бо ти беззахисний. Будь-хто може зробити з тобою все, що заманеться, та коли багато знаєш, ти озброєний.
Він підносив палець.
— Хто досить знає, той може відірватися від землі. Хто ні — тому потрібен клапоть землі, яка його прогодує.
Задоволений свою короткою промовою, він клав собі до рота бозамбо. На відміну від класного керівника, його не цікавили назви моїх книжок. Обкладинок було достатньо, щоб він вірив у моє майбутнє.
Але згодом він став усе частіше запізнюватися або й взагалі не приходив до школи. Одного разу, досить довго прочекавши, я рушив додому сам. Перед цукернею з бозамбо я зупинився, щоб порозглядати торти і пляцки, що громадилися на вітрині, ніби замірилися сягнути небес. За стіною з цукру, вершків і шоколаду я побачив діда, що сидів у своєму найліпшому вбранні за єдиним столиком.
Цукерня вже мала закриватися, і жодного іншого відвідувача не було. Біля нього сиділа пані Естеррайхер, повненька привітна жінка. Думаючи, що на неї ніхто не дивиться, вона любила позирати в люстерко і поправляти волосся. Воно оточувало її голову хмаркою невизначеного кольору. Як і всі жінки в цій дільниці, вона ходила до перукарні Метцеля. Спільними для всіх крамниць дільниці були також хвацькі, прикрашені вигадливими завитками вивіски над входом. Усіх їх виготовляли в майстерні Бергера, тут-таки за рогом.
Дідо виглядав безжурно, я бачив, як він сміється. Здавалося, те, про що вони говорять, справляє їм неабияку втіху. Пані Естеррайхер, ще досі у фартусі, поправила принагідно волосся, а тоді поклала руку на стіл. Дідо нахилився вперед і накрив її руку своєю, їй це, здавалось, подобалося. Вона не прибрала руки, і так вони далі вели свою бесіду.