Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Це запах майбутнього, мої дорогі.
Ми з Катіцею ніколи не торкалися одне одного, ні в кінозалі, де це робили всі, ні під час прогулянок берегом Беґи, де всі інші готувалися до подальших доторків. В цьому не було потреби, бо все було спокійною рікою, яка плавно несла нас з собою, щоб через кілька годин знову прибити до берега.
Насамкінець я відпроваджував її до крихітної, вогкої кімнатчини над ательє, яку надала їй мадам Лібман. Та дні, які нам судилося провести на вулицях, в парку, на каналі, були полічені. Перші осінні бурі вже бушували над краєм, спричиняючи великі збитки в Грозенау, як нам тиждень у тиждень розповідав Сарело. Іноді дощ і вітер цілими днями брали місто в облогу, і доводилося кіньми витягати загрузлі в багнюці машини.
Дідо не втручався до мене, але підозріливо споглядав за моєю незвичною веселістю.
— Вона принаймні швабка? — спитав він одного дня. — Від мене нічого не приховаєш.
— Це та сербка, дідусю. Наша Катіца.
Він довго мовчав з цього приводу, але потім колись таки покликав мене до себе.
— Приведи її додому. Не та тепер погода, щоб товктися надворі. А тут ви можете… — він на мить замислився, — …читати, чи що ви там з нею робите. А то ще заслабнеш.
Та я знав, що це не єдина причина, чому він хотів мати нас при собі. Одним вухом він слухав погані новини з Росії, другим — наслухав мене і Катіцу. Зненацька заходив до моєї кімнати, вдаючи, ніби щось шукає. А що саме, вже не міг згадати. Катіца здебільшого шила на ліжку, підібгавши одну ногу і звісивши вільно другу, її литка й стопа неабияк бентежили мене за читанням.
Читаючи, я іноді відчував на собі її погляди, але на що саме люблять дивитися дівчата, не знав. От так, між раптовими появами діда, її шитвом і моїм читанням, поглядами й умисним відведенням погляду, не менш інтенсивним, ніж самі погляди, і минав час.
Над вечір дідо завжди нетерпеливився. Він ходив по кімнатах, мов у клітці, від якої не мав ключа. Цього часу він прагнув найбільше, бо завжди проводив його з пані Естеррайхер. Всього кілька хвилин, але досить, щоби покласти свою руку на її. Він підходив до дверей, виходив надвір і вертався, аж поки якось одного дощового дня я не сказав йому:
— Можеш йти, дідусю. Нічим не журися.
Він навіть не спитав, звідки я знаю, що йому кудись хочеться, лиш прошепотів:
— Ти ж не зробиш їй живота, правда?
І кивнув головою в бік моєї кімнати.
— Ніякого живота, діду. Йди вже.
Він узувся в чоботи, одягнув дощовик, низько насунув на чоло капелюх і пішов. Я довго зволікав, перш ніж повернутися до Катіци. А коли нарешті зайшов до кімнати, побачив, що вона відкинулася на матраці, спершись на лікті. Тепер обидві її ноги звисали з ліжка. Дрібненька, непоказна Катіца враз перетворилася на істоту, що заповнила мою кімнату, моє ліжко і мої думки — і не було куди від цього подітися.
— Що читаєш? — спитала вона і підвелася, побачивши, що я знов узявся за книжку.
— Історію, яка відбувається в Америці, на Міссісіпі.
Вона розчепірила пальці ніг, і знов я побачив їх — її литки.
— А що це таке?
— Ріка, більша й ширша за наш Дунай.
Її живіт, який я не смів їй зробити, здіймався і опускався, а з ним і все, що вище. І це м'яке коливання струсонуло мною дужче за землетрус.
Я встав зі свого місця, щоб засвітити світло, коли вхідні двері розчахнулися, і почулася дідова лайка, румунські прокльони, яких я ще ніколи від нього не чув. Я вже подумав, що це якось пов'язане з Катіциним животом і приготувався виправдовуватись, але я помилявся.
— Чорти б їх побрали, цукерня закрита. Кілька днів туди не навідувався — а вона вже закрита. Порожня й зачинена.
Він пожбурив чоботи і дощовик в куток.
— Всі вітрини забиті дошками, і ніхто не знає, куди вона поділася.
— А вона єврейка? — спитала Катіца.
— А хто ж іще? — відповів дід.
— З таким іменем? — не повірив я.
— Хлопче, євреєм можна бути з будь-яким іменем. — Він похитав головою. — Один торт залишився, і той вже запліснявів.
Він лаявся, доки вистачило лайок, а тоді на багато днів замовк і відмовлявся виходити з дому. Минули тижні, поки ця історія якщо й не забулася, то принаймні остаточно відійшла на другий план. Він більше ніколи про це не говорив, і хоч як намагався розшукати пані Естеррайхер, довідатися щось про її долю, так нічого й не домігся. Тож поступово він здався.