Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
На початку 1944 року канал замерз, після кількох днів снігопаду настали тижні стужі. В деяких місцях крига була така товста, що можна було переїхати підводою, інші ж місця були оманливі й ставали пасткою для необачних сміливців. Катіца тим часом бувала вже у нас, як вдома, і дідо знову старався не залишати нас на самоті.
Хай як мені того хотілося — водночас я був вдячний йому. Бо без нього її стопи й литки, її живіт заполонили б мене без решти. Катіца часто їла в нас, дідо віддавав їй з собою рештки і ще трохи зверху.
— Дарма, Якобе, — бурчав він, коли я, відпровадивши її, повертався додому, — вона сербка, а ти шваб. Не забувай про це.
Ніхто з нас не помітив батькового приїзду того осяйно-блакитного лютневого дня. Він приїхав автомобілем, умістивши в нього все, що зазвичай привозив Сарело. Того вже було небагато, бо війна, теж голодна, залишила у Грозенау лише спорожнілі комори та стайні. Румунські солдати відбирали у селян все, що ті не встигли сховати.
Батько обтупав чоботи перед дверима і ввійшов. Ми з Катіцею були в моїй кімнаті.
— Що там каже радіо, діду? — зачули ми його голос у світлиці. — Програємо війну? Вдома я слухаю тільки платівки твоєї доньки, більше нічого вже не витримую. В тебе не лишилося горілки? Зараз би кості зігріти.
Ми чули, як дідо встав і пішов до пивниці, вернувся і мовчки налив батькові.
— Що там у Грозенау? — спитав він.
— Недобре. Хлопці вбралися в німецьку форму і поїхали на фронт. Старі скоро очі виплачуть. Я так і сказав їм на останніх зборах: Були б раніше мудріші, не довелося би тепер плакати. Непер також пішов, але вже вернувся — привезли вбитого. Я все йому казав, застарий він уже для війни, але він тільки й торочив, для нашої справи, мовляв, ніхто не застарий. А тоді взяв гвинтівку на плече і сів до потяга. Відразу ж в Сербії бомбою розірвало. Ми з дзвонами понесли його в село, як належиться. Ну, а тепер — чого я приїхав. Як хлопець справується в школі?
— Він добрий учень. Наука дається йому легко.
— Що ж, тим ліпше. Де він? У мене новина для вас обох.
Я витяг з шухляди останнє шкільне свідоцтво і пішов до світлиці, Катіца за мною. Він взагалі не звернув на неї уваги, а мені простягнув руку. Я поклав перед ним розгорнену книжечку з оцінками, але він, навіть оком не кинувши, її закрив. Катіца залишилась стояти на порозі.
— Сядь, хлопче! — звелів він мені. — Маю сказати тобі щось важливе. Говоритиму без вихилясів, мені відразу треба назад. Сарело в нас уже півтора року, і вже тепер знається на всьому, що має знати селянин. На відміну від тебе, він дуже здібний, і я порішив призначити його своїм спадкоємцем. Тебе земля і так не цікавить, ти більше годишся до школи, до книжок.
Він узяв якусь книжку, що лежала на столі, неуважно її погортав і знову відклав.
— Як йому виповниться двадцять років, я призначу його управителем. Він уже тепер виконує свою роботу так добре, що його поважають і селяни, і наймити. Я хотів повідомити тобі про це завчасу, щоб ти не мав марних сподівань і зосередився на навчанні.
Він сів, закинув ногу на ногу, плюнув на чобіт і заходився натирати його рукавом пальта.
— Але ж він просто циганчук замурзаний! — вирвалося в мене.
— Ні, він не такий, — відказав батько з притиском.
Я подивився на діда, бо якщо хтось і міг мене захистити, то тільки він. Проте його непереконливе «Ти не можеш ще й так з ним вчинити» не було почуте.
Я заридав, я присягався батькові, що всього навчуся, що буду дбати про нашу землю, краще навіть за Сарело. Я благав його, але він тільки далі начищав чоботи. Врешті промурмотів:
— Тепер як новенькі.
Він підвівся — гора не чоловік, в якому вже ніщо — ні чоботи, ні картуз, на пальто — не нагадували того голодранця, який колись, мов злодій, прокрався в село.
— Я твій син, не він! — кричав я знов і знов. — Він просто циган, якому місце на Бузі. Я доповім жандармам, хто він насправді, і тоді побачимо…
Посеред речення рука його впала на мене з такою силою, що я ледве втримався на ногах. Він підступив до мене, але від наступного удару я вчасно ухилився.
— Правду казала Раміна — ніякий ти мені не батько!