Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
— Ти справді нічого не забув? Усе спакував, що потрібно в місті?
— Так, мамо.
— Ось побачиш, скоро в тебе з'являться нові друзі, і ти навіть не схочеш сюди повертатися. Пізнаєш стільки всього нового. Станеш гарним молодим чоловіком.
— Але я більше хотів би залишитися тут.
— Коли я була зовсім молода, Якобе, то подалась до Америки, щоб стати в пригоді своїй родині. А тепер твоя черга подивитися, чим можеш придатися ти. Батько готовий підтримувати тебе в освіті. Ти міг би бути йому трохи вдячний.
— Вдячний? — перепитав я.
— Він тяжка людина, але де б ми тепер були без нього? Без нього й тебе не було би на світі. Пильнуй діда, він уже немолодий. Пильнуйте один одного, чуєш? Сарело постійно привозитиме вам харчі, а я щоразу передаватиму щось смачненьке. Побачимося вліті, Якобе. А тепер йди вже, вони чекають.
Вона погладила мене по плечу, так ніби змахуючи порошинку. Не встиг я дійти до підводи, як вона ще раз покликала мене. Пішла мені назустріч, і провела рукою по волоссю.
— Ти заріс. Я сказала дідові, щоб постриг тебе трохи коротше. Кілька тижнів тому я дещо замовила сербській кравчині для тебе. Вчора зустріла Катіцу, вона пообіцяла, що буде чекати сьогодні на виїзді з села і віддасть тобі пошите. Сподіваюся, буде в сам раз.
Її підборіддя ледь помітно тремтіло.
— Не скажеш мамі до побачення?
— До побачення, мамо!
На виїзді з села нас перестріла Катіца.
— Ще трохи, і я б не дочекалася, — сказала вона. — Не знаю, чи підійдуть, але зможеш носити в школі.
Я зістрибнув з підводи і взяв загорнений в газету подарунок, який вона мені простягнула. Я виріс, хоч все ще був худющий і сутулий, а вона стала жіночнішою. Але я того ще не помічав.
— Твоя мама замовила нам штани й сорочку, щоб ти носив у місті. Це мала бути несподіванка.
Я подякував і зніяковіло потупився в землю.
— Ну, що ж, — сказав я.
— Ну, що ж, — сказала вона.
Я знову сів на підводу.
Коні рушили, а дідо зашепотів:
— Якобе, ти шваб. Я нічого не маю проти сербських дівчат, але пам'ятай про це.
Я озирнувся і побачив, що Катіца біжить за нами. Сарело знову затримав коней.
— Навесні я піду в науку до майстерні мадам Лібман. Спочатку без платні, тільки так вона погодилася мене взяти. Може, тоді й побачимось.
Наші погляди зустрілися, а дідо нетерпляче замахав руками.
Втретє Сарело довелося зупинитися, коли ми проїздили повз осиротілий пагорб, на якому жила Раміна. Сарело погнав був коней чвалом, та я вирвав йому з рук віжки і зупинив підводу. Він не хотів поступатися, але дідо м'яко поклав руку йому на плече і дав мені знак.
— Йди, — прошепотів він.
Сніг засипав дім Раміни крізь армійський пролам у стіні. Крім тапчана і мила, все й досі стояло на своїх місцях: скриня із зіллям, горщики, одяг. Я навіть не знав, що мені відчувати, адже вона мене зрадила. Я покружляв по дому і зупинився перед вікном, з якого ми раз на тиждень роками дивилися в небо.
— До побачення, Раміно! — крикнув я у холодний простір, зачинив за собою двері і вернувся на дорогу.
Подалі від батька я розквітнув, зате дід старівся просто в мене на очах. Без своєї коханої землі та коней, без сотні справ, що визначали його життя в селі, він занепадав, мовчки сидів за столом і так само мовчки вкладався спати. У зимові й весняні місяці час спливав повільно, так ніби немічна баба, що з останніх сил переходить вулицю. Іноді годинами не було струму, а оскільки дров у нас теж було небагато, в домі панувала холодна, прикра пітьма.
Та звичайними вечорами ми сиділи у світлиці і слухали солдатське радіо, що передавало зведення з фронту. Виглядало, що військове щастя відвернулося від нас, бо тепер в наступ пішли росіяни. Щоразу, коли німці відступали, це називалося «вирівнюванням лінії фронту». Так ніби війна — це буханець хліба, від якого при кожній поразці відривають великий шматок, і щоб це приховати, потім рівно обрізають краї. Коли хліб закінчиться, війна буде програна, але ніхто нічого не помітить.
Ми слухали радіо, навіть уже полягавши в ліжка.