Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Ми зупинилися перед велетенською западиною, майже цілком порослою чагарями, що виглядала, мов задавнена, погано загоєна рана. Так ніби там хтось поколупався у земних нутрощах. Такі заглибини були на всіх чотирьох кутах села, сказав дід. Вони походили з часу, коли тут поспіхом і з крайньої потреби, під безперервним дощем, навесні 1772 року вибудували дві сотні домів.
Новоприбульці з Лотаринґії знайшли тимчасовий притулок в Мерсідорфі, одному з небагатьох вже посталих сіл. Довго вони жили в страшенній тісноті, сподіваючись допомоги з Тімішоари, а коли та не надійшла, чимало з них рушили далі. Після крижано-холодної зими прийшла лагідна, дощова весна, якщо не діяти негайно, колоністи не встигнуть нічого посіяти і знов доведеться голодувати. Фредерик Обертин сказав: «Якщо треба, ми побудуємо село самі, голими руками». А тоді сів на коня і поїхав до Тімішоари — говорити з керівництвом.
— А він і справді був? — спитав я діда.
Він докірливо подивився на мене:
— Як ти можеш у цьому сумніватися? Це тобі не Рамінині оповідки. Все записано в сільській хроніці. Та якщо хочеш, я колись розкажу тобі докладніше.
Після цього ми повернулися в село.
Батько хотів чимшвидше знести Рамінину халупу, так ніби спішився знищити останні сліди, що нагадували йому про сумнівну оборудку, на яку він пристав. Але тут спротивився Сарело — єдиний раз у житті. Він благав батька залишити все, як є, бо, можливо, вона таки ще повернеться.
Попервах Сарело стинав голови всім нашим курям. Ми знаходили їх уранці на подвір'ї, в калюжах крові, а його неможливо було дошукатися. Він вештався десь з іншими дітьми або на базарі. Мама ставила миску з недоїдками коло його ліжка, а пізніше вона завжди виявлялася порожня. Говорив він ще менше, ніж завжди, а коли батько давав йому якесь завдання, тільки кивав, втупившись собі під ноги. Іноді він прослизав тінню поруч, іноді виникав так зненацька, що всі лякалися.
Ніколи не було відомо, що в нього на думці і які в нього наміри, але його надійність та сумління пом'якшували батька. Свині й корови щоранку о п'ятій були вже на пасовиську, стайня вичищена, а подвір'я заметене. Він швидко навчився обходитися з трактором і молотаркою, та й взагалі, завжди опинявся під рукою, коли потрібна була якась допомога.
Невдовзі він навіть уже супроводжував батька до міста, а по поверненні той казав:
— Йому ще треба трохи відтанути, і тоді з нього вийде навіть управитель. Все одно старого скоро доведеться замінити. А поки що хай вчиться всього, що для цього потрібно.
Батька взагалі наче підмінили, в дім прийшов спокій, якого ми раніше не знали. Вечорами він сидів із Сарело при столі у світлиці і навчав його рахунку й письма, наскільки це потрібно рільникові.
Ми щодня тепер бачили те, що нам досі було невідомо, — батькову терплячість. Він насвистував пісеньки Сари Леандер або Лейли Андерсон, які ми знали з радіопередач для солдатів. Коли вони не схилялися над книжками чи зошитами з рахуванням, то лагодили годинники, радіоапарати чи меблі, які сусіди приносили на направу.
Вони розбирали все, що потрапляло до рук, а потім знову складали. До пізньої ночі було чути, як вони гримлять молотками, пиляють, паяють і лаються, коли щось не вдавалося. Батькові дуже припали румунські лайки Сарело. З якогось будильника вони змайстрували спусковий механізм для фотоапарата, купленого в місті. Ми всі поставали перед камерою, ошатно вбрані й зачесані, а тоді батько натиснув на кнопку.
Сарело подобався батькові, а те, що своїм білявим волоссям і ясною шкірою він різнився від звичайного цигана, додавало йому ще більше батьківської прихильності. Не пам'ятаю вже, чи ревнував я, чи мені так навіть подобалося. Просто я вже не перебував на лінії вогню. І цього було досить.
У січні 1943 року ми з дідом перебралися до міста. Батько подбав, щоб я міг там продовжити шкільне навчання.
— Набагато краща, престижна школа, — сказав він. — Так чи інак, вже найвищий час комусь з Обертинів подбати про свою голову. Не зашкодить.
Хоч було дуже холодно, останню ніч дідо провів зі своїми кіньми, в той час як Сарело давно вже зручно облаштувався в челядні. Дідо взяв із нього обіцянку, що він доглядатиме коней, як своїх власних. Від'їжджаючи, дідо прошепотів: «Без мене вони загинуть».
Сарело чекав нас біля підводи, наладованої харчами. Ми щільніше закуталися в пальта, тільки очі визирали з-під шаликів і шапок. Перш ніж відкрити браму, я востаннє озирнувся і побачив на веранді маму зі схрещеними на грудях руками. Вона трохи розвела їх і покликала мене до себе. Йдучи до неї, я дивився на її руки і гадав, чи розкриє вона обійми повністю. Та коли підійшов, вона сховала руки в кишені.