Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
— Іншим разом приступайте до діла відверто і без хитрощів. Ви могли б прямо сказати: «Мій наречений знайомий з вами, він внизу і хоче вас бачити». А ви почали з освітлення, обстановки, висловили думку про мої очі, про книжки та інше. Це, звичайно, дрібні хитрощі. Але вони вам не до лиця!
Вона ступила кілька кроків до дверей і раптом, різко повернувшись до нього, сказала:
— І тут ви не вгадали! У деяких випадках ви: дуже прозорливі. Навіть більше, ніж треба. Але про деякі речі не маєте найменшого уявлення. Пробачте, але зараз ви говорите просто навмання! Можу попросити у вас хусточку?
Абакум подав їй білосніжку хусточку, і дівчина, спокійно стоячи перед ним, не соромлячись, поволі стерла рожевий кружок з шиї. У золотисто-жовтому джемпері, що красиво облягав її, вона здалась Абакумові надто жіночною для своїх дев'ятнадцяти років.
Внизу, у вітальні, давні знайомі зустрілись по-дружньому, але стримано, як і годиться серйозним сильним чоловікам: коротке, міцне рукостискання до хрусту в суглобах і взаємне поплескування по плечу. Підполковник, стурбований шумом, з цікавістю виглянув з кабінету, але, зрозумівши, в чому річ, весело засміявся і задоволено кивнув головою.
— Якби не ця монета у неї на шиї, — сказав Асен, — ти б і не здогадався, що я тут. Вона мене видала, правда ж?
— Тільки вона! — поблажливо відповів Абакум і скоса подивився на Віолету. — Інших слідів не було. — Він помовчав і потім, повернувшись до Асена, похитав головою: — У всякому разі ти програв!
Асен на зріст був майже такий, як і Абакум, але тримався пряміше і здавався стрункішим. Кучерявий, з високим чолом, товстими, хтивими губами і розумними бистрими очима, він належав до тих мужчин, які подобаються жінкам.
— Так, ти безумовно програв, — повторив Абакум.
— Не поспішай радіти, Цезарю! — засміявся Асен. Усмішка в нього була задирлива і гордовита. — А це що таке, дозвольте вас спитати?
Асен переможно замахав у себе над головою білосніжною хусточкою з рожевою плямою на кінці.
Віолета притиснула руки до грудей і збентежено відступила назад.
— Та це ж моя хусточка, — всміхнувся Абакум. Усмішка в нього була ясна і добродушна. — Ти витягнув її з внутрішньої кишені мого піджака, шахраю, коли схопив мене в свої іудині обійми.
І вони обидва голосно розсміялися. Потім Асен раптом похмурнів і, затиснувши хусточку в руці, задумливо сказав:
— Але я бачу на ній якусь дуже підозрілу пляму. Що це?
Абакум зараз же показав йому свою руку. Вказівний і великий пальці були трохи замазані чимсь червоним.
— Застругував червоний олівець, — сказав він, — коли твоя наречена прийшла до мене. Треба було чимось стерти фарбу перед тим, як привітатись. Ти задоволений?
— Ми квити, — зауважив Асен, подаючи йому хусточку. — Пам'ятаєш, останнім разом ти виграв? Тепер ми квити.
Віолета крадькома глянула на Абакума. І погляд цей був напрочуд ніжний і теплий.
Півтора року тому Археологічний інститут провадив великі розкопки одного фракійського поселення, недалеко від північних відрогів Родопських гір. У цих розкопках, як керівник сектора, брав участь і Абакум. Він сподівався знайти багато побутових речей македоно-фракійського походження і, знаючи, що його можуть в перший-ліпший момент викликати у зв'язку з якоюсь новою справою в Софію, старався прискорити хід робіт ціною напруженої понадурочної праці. Саме в цей час до них приїхала знімальна група кінохроніки на чолі з режисером Асеном Кантарджієвим. Абакум зустрів непроханих гостей похмуро. Він взагалі старався не мати діла з людьми, які орудували фотоапаратами. Тепер його органічна неприязнь до об'єктива ще більше посилилась, бо кінооператори вносили в роботу безладдя. Досить-було повернути камеру до землекопів, як вони раптом ставали страшенно неповороткі. Кожен намагався зайняти найбільш вигідну позу і позицію. А це, звичайно, порушувало ритм розкопок. Та найстрашніше починалось тоді, коли з'являвся сам режисер і почивав показувати, хто що повинен робити і куди та як дивитись… Час летів. Абакум палив цигарку за цигаркою і все ж мусив терпіти.
Та чим більше хмурився Абакум, якого злило марнування часу, тим терплячішим ставав режисер. Він уже встиг призвичаїтись до обстановки, і настрій в нього поліпшувався з кожним днем. Кантарджієв взагалі мав веселу вдачу, а тепер просто розцвітав від життєрадісності. А коли стало відомо, що розкопки триватимуть ще з тиждень, режисер, у якого в алюмінієвих касетах уже лежали потрібні знімки, махнув рукою на роботу і, як казали землекопи, зажив на свою втіху. Власне, він не робив нічого такого, що могло б скомпрометувати його або поставити в незручне становище. Режисер просто ледарював. Спочатку він поводився так, як поводилася б кожна життєрадісна людина, що залишилася без роботи не з своєї вини: блукав біля котлована, спав у затінку дикої сливи, купався в річці. В цьому не було нічого поганого. Потім він став приходити з плоскою фляжкою горілки в кишені піджака і, зібравши навколо себе тих, хто вже відпрацював зміну, пив з ними і співав веселих народних пісень доти, поки лілове небо на заході ставало темним і на рівнину спускалась м'яка фіолетова ніч. І вийшло так, що режисер став найпопулярнішою людиною в таборі. А одного разу він приніс з собою колоду карт, різні мотузки, сірникові коробочки, квасолю і показав здивованим глядачам кілька цікавих фокусів. Успіх був такий великий, що навколо нього почали збиратись навіть ті, хто заступив на зміну. Де б Кантарджієв не з'явився, його раптом оточував гурт, і одні боязко, інші сміливіше просили показати «що-небудь». Цей глибоко схований в людині потяг до «незвичайного» розпалював цікавість навіть у найурівноваженіших.