МАМА, ДОНЬКА, БАНДЮГАН

-Власне, проблема у Олега.

-Навряд чи йому тепер потрібна жінка, тим більше - моя Раєчка. А шкода, шкода. Придивіться, молодий чоловіче, так заварювати чай і пилососити підлогу не вміє ніхто в Києві, цьому вчать лише у старих традиційних житомирських родинах, не зіпсованих рекламою бульйонних кубиків. Чисте золото, у-м-м-ма-а! - тьотя Роза причмокнула.

Коли Рибалка сам гриз оперівський хліб, надзвичайно мучився, коли доводилося спілкуватися з ось такими людськими експонатами. Він розумів у глибині душі цих безмежно самотніх людей, котрим не так часто випадає нагода розширити коло спілкування. Та вдіяти з власною натурою нічого не міг: триндіти цей народ міг годинами, більше того - люди, що їх опитували як свідків і яким залишали номер контактного телефону на випадок чого, порядок такий, надзвонювали регулярно, цікавилися, чи зловили злочинця, а далі загадковими голосами казали щось на зразок: "Ви знаєте, пригадалася одна цікава деталь, вам буде корисно", цим заманювали сищиків до своїх квартир, поїли чаєм, показували сімейні альбоми, і як правило подібні зустрічі не додавали нічого корисного, лише крали в оперів час. Одного разу Рибалка, тоді ще старший лейтенант, не витримав і досить грубо перервав сорокахвилинну пустопорожню, але натхненну розповідь ветерана соціалістичної праці про онуків, які приходять щосуботи, але чомусь саме тієї, коли п`яний сусіда знизу зарубав сокирою такого самого синього товариша з сусіднього будинку, чомусь не прийшли, оминули дідуся увагою. Пенсіонер образився на брутальну поведінку працівника карного розшуку, начепив усі відзнаки і посунув не до районної, а відразу до Генеральної прокуратури зі скаргою в кишені. Виходило, що старший лейтенант Рибалка замість злочинців ловити ходить по квартирах і, користуючись службовим становищем, безкарно ображає заслужених людей, отже, в міліції таким не місце. Тепер, спостерігаючи за майже сімейними стосунками тьоті Рози з Вітькою Малим, Карась уявляв, як у цей самий час десь кличе на допомогу вагітна донька коханої жінки. І відчував - терпець його дуже скоро урветься.

Олег уже не працював у розшуку більше року, коли вбили Давида Райського, чоловіка оцієї тьоті Рози, відомого спекулянта на антикварному ринку. Райський сидів двічі, після кожного виходу швидко відновлював колишні зв`язки, робота знову починала кипіти. Більше того, оборудки здійснювалися навіть тоді, коли Додик чесно клеїв на зоні картонні коробки. Останній акорд під завісу Райський зіграв блискуче: коли після проголошення незалежності виїзд на постійне місце проживання на історичну батьківщину для з`єднання з родичами, а в подальшому для переїзду за океан емігранти сипонули масово і усім потрібні були гроші, Райський за більш ніж пристойні комісійні перетворював антикварні цінності та коштовності знайомих, знайомих знайомих і знайомих знайомих знайомих на долари, просто виступаючи посередником між тими, хто волів продати, і потенційними покупцями. Коли за кілька років усі, хто хотів, зробили ручкою остогидлій батьківщині, Давид Натанович цілком природно вирішив вийти на пенсію, дожити решту років, не обмежуючись умовною пенсією, що її платили йому та дружині як науковим працівникам одного з київських музеїв. Хоча періодично надавав різні не безкоштовні консультації різним ділкам, переважно від кримінального світу. Хоча буквально за останній рік старим знавцем антикварного ринку почали цікавитися державні мужі різного гатунку. Вбили Райського жорстоко - увірвалися в квартиру, катували, вимагаючи грошей, дружина теж не уникнула тортур, та виявилася більш міцного здоров`я, добити її не спромоглися, лише пошкодили хребет. Можливо, Райський і віддав би нападникам заховані гроші та коштовності. Не судилося - вже коли їх затримали, двадцятирічні гопники призналися: не встиг старий нічого сказати, перестаралися, раптом почав хапати повітря ротом, наче риба на березі річки, зойкнув і, цитата буквальна, коні двинув. А Роза зомліла, теж не ворушилася, її прийняли також за мертву, від безсилої люті потрощили усе квартирі, помочилися на тіла старих, прихопили різний дріб`язок, у тому числі - двадцять доларів, знайдених у шкатулці з слонової кістки. Вітька Малий працював по цій справі, відпрацьовували широке коло знайомих загиблого, а вбивць знайшли випадково, через три місяці, взяли за такий самий розбій, а один з ним, поки ще обдовбаний був, почав хвалитися їхнім послужним списком. Ось, мовляв, крутеликі ми, аж ховайся. Виявилося, зафіксували вони охайного старого, коли той долари у обміннику міняв, зметикували - не просто так, пропасли багатого дідуся. Довго не готувалися, через чотири дні, коли в них на очах той самий дідок-жидок ще двічі до валютика підходив, вирішили - певне, має капіталець. Капіталець таки був, бо добрі приятелі Райського, діючи за довіреністю, написаною вдовою при здоровому глузді та при повній свідомості, продали злощасну квартиру разом із спаскудженими меблями досить швидко, бо "місце злочину" дорого не коштувало, і купили з доплатою оцю пристойну двокімнатну, теж разом із старими добротними меблями, які лише перетягнули.