Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Лисий знову рушив до берега, ніби нічого не трапилось. І встиг.
Вода в тому місці, де в неї впала вбита видра, наче закипіла. Щось страшне там відбувалося, ніби кілька великих тварин билося за м’ясо. Навіть Глина був обурений цією картиною. Він бігав берегом, несамовито гавкав і вимагав негайно припинити.
Леля подумала, що вночі вся ця погань цілком здатна полізти на них. Вона відвернулася й почала люто вирубувати малинник, розчищаючи дорогу до рятівного схилу. Тепер зрозуміло, що іншого шляху в них немає.
Образа
Попереду була ще дуже довга дорога. Івась і Петрусь згиналися під тягарем рук, якими Вухань спирався на їхні плечі. Хлопцям було дуже важко. Але вони все ж таки йшли — удвох можна йти, хай і повільно. Івась був певен, що дійдуть. От тільки коли? Скоро вечір, а хлопчик так і не дізнався, що сталося, де Марічка. Треба бігти, щось робити, а він втиснений у землю важкою Вуханевою рукою і не те що бігти не може — взагалі ледве пересуває ноги.
Івась помітив, що Вуханеві стає легше. Він уже не так тяжко спирався на них, і хода їхня ставала дедалі швидшою. Та найгірше те, що Вухань безперервно говорив. Те, що він хотів сказати, Івась уже знав, і можна було б просто не слухати, але балакун заважав думати, а це дратувало.
— Хіба ж це таке? — вголос розмірковував Вухань. — Як же так? Ні. Так не можна. Куди ж воно… той!
— Так а що ж? — схоже, Петрусь уже навчився не лише розуміти свого дорослого друга, а й висловлюватися так само виразно.
— Бо це нікуди не годиться! — зрадів Вухань, що його слухають, та ще й розмовляють із ним. — Така гидота!
— А нащо ж ти? — не погодився Петрусь.
— Хіба ж я той..? — наполягав Вухань. — А як не я? А як дитина?
— Яка дитина?
— Та хоч би й не дитина!
— Так це ж не для дітей! — не вгавав Петрусь.
— Ще не той… не вистачало! А як і для тих… То що?
— Ну, то воно ж справді для тих!
— А вони що — не живі?
— О! — обурився Петрусь. — Вовкулаків пожалів!
— І ти б пожалів, якби так, як я… той.
— Я не такий дурний, щоб туди ногу стромити.
— Ох і розумний! — образився Вухань.
Воно й справді виходило, що Петрусь назвав його дурнем. Он як, здивувався Івась. Виходить, навіть у такій безглуздій розмові можна образити людину!
— А будеш ображатися, Бороді розповім, — добив друга Петрусь.
— Та як же ти… той! — Вухань аж захлинувся. — Та ти ж… Ні-і-і! Це вже… той! А я йому!.. Ні-і-і! Це вже той!..
— Облиште сваритися, — нарешті втрутився Івась. — Завелися, як діти. Давайте краще перепочинемо.
— Давайте, — погодився Вухань.
Але плечей їхніх не відпустив і не зупинився. Тільки й радості, що замовк. Добре хоч розтягати їх не довелося, подумав Івась.
Сходження навпомацки
Лисий відтягнув деревця подалі від води й почав обрубувати гілля, залишаючи великі відгалуження при стовбурі. На меншому дереві хлопець лишив при верхівці й унизу по дві довгі обчухрані гілки. Рештки гілля він звалив на березі — якщо хтось у темряві полізе до них, це його, звісно, не зупинить, але принаймні хрускіт гілок дітей попередить.
Коли дві драбини були готові, Лисий розділив на дві рівні частини мотузку й поприв’язував її до верхівок стовбурів.
Тим часом настала ніч.
Леля сяк-так закінчила прорубувати прохід. Лисий вирішив прив’язати собі до ноги ще пару мокроступів, щоби захистити ногу. Колюча лоза малини густо вкривала шлях до схилу, ще й тонкі гострі пеньки там і сям стриміли з землі. Це він так здогадувався, бо щось розгледіти під ногами було вже неможливо.
Тут їх здивував Василько. Виявляється, він не тільки встиг наплести тепер уже нікому не потрібних мокроступів, а й назбирав сухої лози. Як тільки вони ввійшли в прохід, Василько підгорнув ближче до малинника хмиз і підпалив його.
Тепер було видно шлях, тож Лисий, хоч і поколов ногу, але страшно й подумати, що було б із нею, якби не багаття. Ще один оберемок хмизу Василько ніс із собою. І це теж було мудро. Бо дертися нагору в темряві в сто разів важче, ніж удень.
Коли вже подолали колючі зарості, раптом за спинами почули гидотне скавуління. Отже, припущення було правильне: болотна звірина з настанням ночі вилізла на світ і тепер намагалася їх переслідувати. Дякувати Василькові, багаття стримало нападників. Чи надовго? Сухий хмиз згорає швидко.