Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Відчуття небезпеки посилилося. Лисий дістав із-за спини арбалета, витяг стрілу й почав заряджати зброю. І тієї ж миті холодний гострий метал уперся йому між лопаток.
— Кинь на землю! — тихо промовив чоловік, що стояв у нього за спиною.
У такій ситуації не сперечаються. Лисий кинув арбалет не просто перед собою, а ліворуч.
— Тепер шаблю.
Хлопець відв’язав паска, на якому було прикріплено піхви шаблі, й також кинув — тільки вже праворуч від себе.
З темряви виступили ще дві постаті. Це були не так високі, як кремезні чоловіки, озброєні довгими списами. Отже, їх щонайменше троє. Хто вони? Звідки? Це важливі питання, але зараз є важливіші.
— Дядю, відпустіть мене, — плаксивим дитячим голосом завів Лисий. — Я ж нічого не зробив.
— Замовкни, — кинув один із чоловіків.
— Відпустіть, дядю, — не послухався Лисий.
— Я що тобі сказав! — гримнув чоловік і дуже швидко, хоча й несильно вдарив Лисого долонею по щоці.
Хлопець схопився рукою за щоку.
— За що, дядю! — проскімлив він уже значно тихіше.
І відчув, що залізо в спину вже не впирається. Чоловіки, цілком очевидно, розслабилися, побачивши, що перед ними просто хлопчина, та ще й такий плакса. Ті двоє, що стояли перед ним, також опустили списи, поставили їх держалнами на землю. Це було саме те, чого Лисий і добивався від них.
— Дядю, не бийте мене більше, — знову заскиглив він. — Я ж нічого не зробив, просто помочитися хотів…
Чоловіки розреготалися, а Лисий різко нахилився вперед і прожогом кинувся посередині між тими двома, що стояли перед ним.
— Стій! — разом закричали всі троє, й за спиною почувся тупіт.
Лисий знав, що не втече від них — тим більше з однією зраненою босою ногою, в темному лісі, якого він не знав. А вони знали. Але він і не розраховував на те, що вдасться загубитися. Мета у нього була одна: відвести їх подалі від того місця, де за кілька хвилин повинні з’явитися Леля й Василько з Глиною.
Він пробіг кроків із двадцять, потім різко звернув ліворуч, подалі від яру. Потім знову праворуч. Тупіт ззаду не відставав. Лисий сподівався тільки на те, що ці люди відрізняються від підземників, із якими він познайомився на початку літа. Ті стріляли дітям у спину без попередження.
Попереду хлопець побачив якесь слабеньке світло між деревами й зрозумів, що то галявина. Він різко звернув ліворуч, і відразу ж відчув сильний удар по гомілках. Біль був нестерпний. Хлопець покотився по траві і, вдарившись спиною об дерево, завмер.
Над головою почувся сміх.
— Ото дурний! — сказав один із трьох чоловіків, що схилилися над ним. — Від кого ж ти тікаєш!
Любина підказка
Троє чоловіків ішли з городів, несучи на плечах високі кошики з огірками й помідорами. Кошики можуть почекати. Нарешті Івась і Петрусь позбулися важкої ноші. Один із чоловіків узявся допомагати Вуханеві, а хлопцям доручив постерегти його кошика, поки він повернеться. То була добра робота. Вони нарешті лишилися вдвох, та ще й перекусити є чим.
Івася гнітило тяжке почуття провини, однак він знайшов у собі сили й усе розповів Петрусеві. Той слухав мовчки, а коли Івась замовк, поставив єдине запитання:
— А навіщо на городі пастки?
— На якому городі? — здивувався Івась.
— Ну, ти кажеш, у Пластуна на городі Люба наставила пасток. Що там можна знайти? Навіщо там пастки?
Івась жував огірка, дивився на Петруся широко розплющеними очима й дивувався: як же це він сам не здогадався! Мабуть, його збило те, що заднє подвір’я Пластуна закінчується такими ж непролазними хащами, як і ті, що впираються в стіну хати. Але якщо Люба так довго працювала, приховуючи ці пастки, значить, вона думала, що хтось із них ходитиме цим подвір’ям.
— Побігли до Пластуна!
Про обов’язок стерегти чужі овочі хлопці забули.
Тепер дуже важливо дістатися туди так, щоб ніхто нічого не запідозрив. А ще — треба дорогою зайти до Лисого й перевірити, чи не з’явилася, бува, Марічка. Івась не дуже в це вірив, бо не міг придумати, звідки б це вона могла повернутися. Точніше, куди перед тим вона могла б піти, кинувши таку важливу справу.
Вдома її не було. І з усього видно, що вона так і не Приходила. Знаючи Марічку, Івась був майже переконаний у тому, що якби вона хоч на мить заскочила додому й побачила тріски від порубаного замка дверей, то неодмінно попідмітала б долівку. Спочатку підмела б, а тоді вже подумала, навіщо вона це робить і чи не варто було б залишити так, як є. Отже, єдиним місцем, де вона може бути, лишається дальня частина Пластунового городу.