Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Але ж лоза — то дуже корисна річ! Та й деревця серед неї траплялися нівроку — з руку завтовшки. Тут уже можна було про щось думати, про якусь драбину. До того ж за поворотом круча була вже не така й круча, швидше схил, хоча й не достатньо пологий, щоб ним можна було заввиграшки видертися нагору. Крім того, він мав іще одну дуже вагому перевагу — на ньому де-не-де росли кущі й трави, тож він, мабуть, не такий сипкий. Аби тільки не натрапити на якусь погань: болото — воно й є болото.

А найгіршим був підступ до схилу — кількадесят кроків густющого малинника. Його можна було вирубати, але до ночі лишалося так мало часу. Леля дивилася й думала: «Ні вирубаним, ні невирубаним малинником босоніж пройти неможливо».

Леля добре знала ліс, чимало днів провела в довгих мандрівках навколо свого села. А на початку літа разом із Лисим подолала велетенську відстань від своєї вьоски до Руїни й назад — до села Лисого. Не раз потрапляли вони в страшні пастки, не раз вона сама рятувала Лисого від смертельних небезпек. І все ж коли вони перебували в лісі, Леля завжди покладалася на свого друга. І не лише тому, що він передбачав небезпеку якимось незбагненним для неї чуттям. Просто Лисий краще знав ліс, швидше приймав рішення, і ці рішення здебільшого були правильні.

— Васильку, — сказав Лисий, — рубай лозу і плети мокроступи. Вмієш?

— Давай я спочатку нарубаю лози, а потім ти мені покажеш, як їх плести, гаразд? — Василько як міг викрутився.

— Лелю, рубай прохід у малиннику. Бо я зі своєю босою ногою зроблю це гірше.

— А навіщо й мокроступи, й прохід? — логічно поцікавився Василько.

— Не знаю, — відповів Лисий. — Буде темно — нічого не зробимо.

Він зрубав кілька лозин і заходився показувати Василькові, як плетуть мокроступи. Спершу зв’язав найтовщу лозину в велике коло, потім почав перетягувати його впоперек тоншими лозинами, щоб вийшов овал. Далі переплітав їх подовжніми перетинками — щільно одна до одної. А насамкінець прив’язав по краях зовсім тоненькі гілочки й ними закріпив цю широку лижу собі до ноги.

— Зрозумів?

Василько кивнув і теж узявся до роботи.

А сутінки густішали.

Лисий закінчив плести другого мокроступа, прив’язав пару до ніг і, обережно ступаючи, дістався до двох дерев з руку завтовшки. Леля й Василько навіть припинили свою роботу, насторожено стежачи за водою навколо нього, вкритою ряскою, арбалети напоготові. Втім, вони сподівалися, що зненацька ніяка звірюка Лисого не заскочить. Та й глибина була ледь по коліна, тож нічого великого там водитися не повинно.

Кількома ударами шаблі Лисий зрубав деревця й потяг їх до берега. Крони дерев залишали на поверхні води широку світлу смугу, загортаючи за собою ряску. На цю смугу з обох боків напливала нова зелена плівка. Смуга, немов хвіст ящірки, широка біля Лисого, наприкінці вже була тоненька.

От із тієї широкої смуги й вистрибнула на хлопця велика — з Глину завбільшки — видра. Вся вона, навіть ошкірені зуби, була вкрита мулом і ряскою. Тварюка летіла дуже швидко, просто над водою, що й врятувало Лисого від тих замулених пазурів. Вона врізалася в крону деревця, зламавши кілька гілок, але решта її не пустили, видра перекинулася на спину й гепнулася об стовбур дерева, яке тяг за собою Лисий. Цієї миті Леля поцілила її з арбалета.