Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Але ж цього не може бути! Раз є вхід, мусить бути й вихід! А це означає, що треба бути дуже обережним. Якщо вона таке зробила, то навмисне. Вона не могла не знати, що на місце страху прийде лють. Вона так і розраховувала, що тепер він зробить якийсь дуже необачний крок.
Насправді Івасеві вже давно хотілося зробити цей крок — перестрибнути через яму. І тільки страшними зусиллями вдавалося себе зупинити. Хлопчик помітив, що йому значно легше боротися з почуттями, коли він подумки розмовляє сам з собою.
«Якщо яму не можна оминути, — сказав він собі, — її можна перескочити. Якщо ж і перескочити не можна, то треба в неї спуститися». Від цієї думки Івасеві знову стало млосно. Мало йому цієї жахливої темені, то ще й у яму спускатися! Він опустився навпочіпки й обмацав рукою земляний край ями. Той був нерівний, місцями зсунутий, але не схоже, щоб через нього перестрибували. Це було швидше схоже на сходинку. От тільки глибини її хлопчик не міг знати. Він підвівся й обережно опустив ногу. І знову страх.
«А ти його не бійся, — вдався Івась до випробуваного засобу. — Якщо його не боятися, то він боятиметься тебе. Бач, як напридумувала — знала, чого треба боятися». Ліва нога зігнута в коліні, на ній — уся вага тіла. Права повільно опускається в яму. От уже й дно. Івась різко відсмикнув ногу й випростався. Там щось було. Щось довге, кругле й пружне. Гадюка?
«Земля тут вогка, холодна. Чи гадюки такі дурні, щоб сидіти в холоді? Літо закінчується, скоро осінь. Вони о цій порі більше люблять вигріватись на сонечку». Раптом Івасеві стало смішно. «Гадюка сидить», — повторив він подумки свої ж слова. Хіба ж у неї є на чому сидіти? Він стиха засміявся.
І щось сталося. Хлопчик іще не зрозумів, що саме, але відчув, що сталося щось добре. «Треба ще засміятися», — подумав він. Ага, як каже Пластун. Спробуй засміятися, коли так страшно! Взагалі — спробуй змусити себе розсміятися, коли треба. «Так, що його розвеселило перед цим? Гадюка. Те, що він сказав, ніби вона сидить». Вдруге це вже не викликало сміху. Івась спробував уявити собі цю картину. Важко. Як вона при цьому виглядає? Отут і була головна перешкода. Немає такого місця в гадючому тілі, на якому вона може сидіти. Все її тіло — однакове. А якби було? Івась уявив собі гадюку з сідницями. Вийшла дуже симпатична така зміючка — чимось на Любу схожа. Івась розсміявся.
І побачив кінчик стріли в своєму арбалеті. Темрява навколо порідшала!
Безрогі корови
У темряві Лисий не міг до ладу роздивитися тих людей, однак помітив, що вдягнені вони у вовчі шкури, на ногах високі шкіряні черевики — майже до колін (і не пече воно їм ноги — влітку й так взуті!). За пасками — ножі, в руках списи. Арбалет Лисого висів на плечі в одного з чоловіків. У нього ж була й шабля. Виходить, він тут старший.
Чоловіки весело зв’язали хлопцеві руки й так, на налигачі, мов корову, повели далі в ліс. Він не опирався. Головне зараз подалі відійти від кручі, де повинні з’явитися Леля й Василько. Чи встигнуть вони? Чи зможуть прив’язати Глині на живіт мокроступа?
Вони вийшли на велику галявину, залиту місячним сяйвом. На дальньому її краю, під деревами, Лисий побачив щось неймовірне: четверо, як йому зразу здалося, корів, а поруч — іще одного чоловіка. Коли ж вони наблизилися, з’ясувалося, що ті тварини зовсім не корови, хоча й дуже схожі на них. От тільки й різниці, що безрогі. Наближаючись, хлопець не відчув ніякої небезпеки. Взагалі його чуття говорило про те, що боятися нічого. Навряд щоб пощастило втекти від цих дивно вдягнених і давно не митих чоловіків, але заподіяти шкоди йому вони не мали наміру.
— Де це ви таке здибали? — спитав чоловік, що стеріг великих тварин, коли підійшли ближче.
— Та лазив там… — відповів здоровий дядько, що вів Лисого на налигачі. — Зіпсував полювання. Відведемо до Великого. Дітей мало, він зрадіє.
— Та й то, — озвався охоронець безрогих корів, а потім поставив Лисому запитання, якого той найбільше боявся: — Що ж це ти, хлопче, сам серед ночі в лісі… Чи це тут десь поблизу село твоє?
Він спитав це таким собі байдужим голосом, але з того, як нашорошили вуха інші, зрозумів, що правильно його колись навчав Інженер: «Найстрашніше, що може з тобою статися, це зустріч із людьми, — казав іще навесні старий, виряджаючи Лисого до Руїни. — Десятою стежкою обходь людей. Не наближайся, не розмовляй, ні про що не проси. Навіть води, якщо помиратимеш від спраги. Раптом із-під землі перед тобою виникне людина й запитає, чи не голодний ти, — не відповідай, тікай чимдуж світ за очі».