Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наукова думка
- ISBN: 978-966-00-1458-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку». Краткое содержание книги:
Аналіз історико-правової реальності тісно пов’язується з еволюцією теоретичних і суспільно-політичних поглядів на призначення правосуддя та судової влади.
Звертається особлива увага на історичний досвід, який доцільно врахувати у процесі сучасної судової реформи в Україні.
Монографія розрахована на широке коло науковців, викладачів, аспірантів, студентів, юристів-практиків, усіх, хто цікавиться проблемами судової влади.
Хоча цивільний і кримінальний процеси були розділені, на інституційному рівні до 1763 р. це ніяк не позначалося. Усі судові інстанції розглядали як кримінальні, так і цивільні справи, але кожна на своєму рівні. Зрозуміло, чим вищим був суд, тим складніші справи йому доводилось розглядати. Існували також певні обмеження для нижчих інстанцій стосовно кримінального провадження. Так, навіть полкові суди мали узгоджувати з Генеральним військовим судом смертні вироки, особливо коли йшлося про «знатних персон». Своєю чергою нижні судові інстанції — сільські, ратушні та магістратські суди — передавали важливі кримінальні справи на розгляд полкового суду, обмежуючись попереднім слідством, допитом сторін і свідків тощо.
Найпростішим, очевидно, було провадження сільських судів, що передусім розглядали дрібні побутові конфлікти. Відповідно й складалися вони з сільського отамана, війта та кількох достойних козаків і посполитих.
Традиційним залишався склад магістратських судів у містах з магдебурзьким правом. Очолюваний війтом, він включав також міську колегію, до якої входили бурмістри, райці й лавники. В історіографії протягом тривалого часу точаться дискусії щодо поглинання міських судів полковими, але видається, що практика в різних полках була відмінною і багато в чому залежала від особи полковника, впливовості міського уряду та його здатності протистояти зазіханням полкової адміністрації на автономію міської громади загалом і судову зокрема. Участь полковника, полкового судді та полкових урядників у спільних засіданнях також зумовлювалася специфікою конкретних справ, становою належністю їхніх учасників тощо. Зрештою, полковник був не лише командувачем полку як військової одиниці, а й очільником адміністративно-територіального округу, і його юрисдикції підлягали всі справи, що виходили за межі, окреслені правом міського самоврядування. До того ж, треба думати, полковий суд не завжди мав спеціальні приміщення для засідань (насамперед у XVII ст.), тому засідав у магістраті або ратуші.
Ратушні суди на відміну від магістратських не були інстанціями самоврядних громад, тож їх юрисдикція поширювалася на звичайних міщан (зокрема і в містах з магдебурзьким правом), а також посполитих приписаних до міста або містечка сіл. Головував у ратушному суді сотник за участю городового отамана, який очолював цивільну адміністрацію, а також війта, писаря й бурмістрів.
Сотник з городовим отаманом очолювали й сотенний суд, у якому засідали також сотенні осавул і хорунжий.
Формально очолював полкове судочинство полковник, який брав участь у багатьох засіданнях полкового суду разом з полковим суддею, представниками старшини і знатного товариства. У спільних засіданнях з міськими судами також брали участь війт, бурмістри, райці й лавники.
Одностайної думки щодо організації роботи Генерального військового суду в історіографії немає. До реформування його у 1760 р. гетьманом Розумовським відомі періоди, коли у Генеральному суді засідали один або два генеральних судді, часом із призначеними гетьманом представниками генеральної старшини і бунчукового товариства, іноді генеральний суддя виносив одноосібні рішення у справах, розглядаючи їх лише разом з писарем.
Є також версія, що перша Малоросійська колегія під час своєї діяльності фактично перебрала на себе функції Генерального суду. Від 1734 р. монаршим указом було дозволено вносити апеляції на рішення Генерального суду до Правління гетьманського уряду.
Існує думка, що військові канцелярії (насамперед полкові й Генеральна) були самостійними судовими інстанціями, принаймні апеляційними. На це, зокрема, вказують і норми «Прав, за якими судиться малоросійський народ». Щодо сотенних канцелярій, то, очевидно, вони не мали жодних самостійних судових функцій. Але оскільки сотенний суд практично не був формалізований як повноцінна судова інстанція, не мав власної канцелярії, діловодства і штату судових посадовців-виконавців — усі ці функції належали сотенній канцелярії. Подібні функції, але в масштабах полку, виконували ратушні або магістратські канцелярії полкових міст, за оцінками В. В. Панашенко, приблизно до 1722 року, коли полковий суд остаточно оформився як самостійний і повноцінний уряд з власною судовою канцелярією[304]. Натомість можна припустити, що полкова канцелярія була не апеляційною інстанцією для полкового суду, а більшою мірою наглядовою або у певному сенсі касаційною, приймаючи скарги на неправомірні рішення, зловживання, а також забезпечувала організаційно діяльність суду, зокрема пов’язану з розслідуванням, виконанням вироків тощо. Важливою функцією полкової канцелярії також було ведення нотаріальних книг і надання з них виписів (утім це також стосується сотенних і міських канцелярій).
304
Панашенко В. В. Полкове управління в Україні (середина XVII–XVIII ст.) / В. В. Панашенко. — К., 1997. — С. 28.