Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

Виходячи з тези, що формою реалізації судової влади є правосуддя, метою якого є справедливість, а процесуальною формою — судочинство, яке здійснюється відповідними уповноваженими державою судами, слід звернути увагу на два взаємопов’язаних чинники, що зумовлюють саме функціонування судової влади, її ефективність і сприйняття суспільством, а саме: інституційний (система судових установ) і персональний (особистість судді). Своєю чергою кожне з цих питань є окремою дослідницькою проблемою й потребує аналізу в таких аспектах: система судових установ — ієрархія і повноваження, основні засади судочинства, співвідношення виконавчої та судової влад (по суті — питання незалежності суду), ефективність судової системи; суддівський корпус — стандарти, незалежність, професіоналізація, корпоратизація.

Загальновизнана періодизація історії судочинства Гетьманщини, що поділяє її на два етапи — 1654–1763 і 1763-1780-ті рр., загалом не викликає сумнівів. Але аналіз документальних джерел дає змогу побачити її умовність, позаяк вона відображає лише інституційні зміни в системі судових установ Гетьманщини. І хоча сама судова реформа гетьмана Розумовського є безперечно важливим і знаковим етапом у розвитку українського судочинства, та все ж вона не змінила нормативну базу українського судочинства, зокрема процесуальні засади, систему судової документації, термінологію тощо, базовані на дусі й букві передусім Литовського статуту, а також збірок німецького права в польськомовних переробках XVI ст. Ці основні засади залишалися практично незмінними аж до введення загальноімперської системи судівництва наприкінці XVIII ст. й давалися взнаки ще до середини XIX ст.