Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Як там пан? — спитав він Лаврушку, відомого цілому полкові крутія-лакея Денисова.
— З вечора не були. Певно, програлися, — відповів Лаврушка. — Вже я знаю, коли виграють, рано прийдуть хвалитися, а коли до ранку нема, значить, продулися, — сердиті прийдуть. Кави накажете?
— Давай, давай.
Через десять хвилин Лаврушка приніс каву.
— Ідуть! — сказав він, — тепер біда.
Ростов заглянув у вікно і побачив Денисова, який повертався додому. Денисов був маленький чоловічина з червоним обличчям, з блискучими чорними очима, з чорними скуйовдженими вусами й волоссям. На ньому був розстебнутий ментик, спущені у зборках широкі чикчири, і на потилицю була надіта зім'ята гусарська шапочка. Він понуро, опустивши голову, наближався до ганку.
— Лаврушка, — закричав він, гаркавлячи на р, голосно й сердито. — Ну, знімай, бовдуре!
— Таж я й так знімаю, — відповів Лаврушків голос.
— А! ти вже встав, — сказав Денисов, входячи до кімнати.
— Давно, — сказав Ростов, — я вже за сіном сходив і фрейлен Матільду бачив.
— Он як! А я, брат, продувся вчора, як сучий син! — вигукнув Денисов. — Такого нещастя! такого нещастя!.. Як ти поїхав, так і почалось. Гей, чаю!
Денисов, скривившись, немов усміхаючись і вишкіряючи свої короткі міцні зуби, почав обома руками з короткими пальцями куйовдити, як ліс, розкошлане чорне, густе волосся.
— Надало ж мені піти до цього пацюка (прізвисько офіцера), — розтираючи собі обома руками лоба та обличчя, казав він. — Можеш собі уявити, жодної карти, жодної, жодної карти не дав.
Денисов узяв подану йому закурену люльку, стиснув у кулаку і, розсипаючи вогонь, ударив нею по підлозі, продовжуючи вигукувати:
— Семпель дасть, пароль б'є; семпель дасть, пароль б'є.
Він розсипав вогонь, розбив люльку й кинув її. Потім помовчав і раптом своїми блискучими чорними очима весело глянув на Ростова.
— Хоч би жінки були. А то тут, крім пити, робити нічого.
Хоч би скоріше бої…
— Гей, хто там? — обернувся він до дверей, почувши, як зупинилися кроки товстих чобіт з бряжчанням острог і хтось шанобливо покашляв.
— Вахмістр! — сказав Лаврушка.
Денисов скривився ще дужче.
— Кепсько, — промовив він, кидаючи гаманця з декількома золотими. — Ростов, полічи, голубчику, скільки там залишилось, та ткни під подушку, — сказав він і вийшов до вахмістра.
Ростов узяв гроші і, машинально, відкладаючи й рівняючи купками старі й нові золоті, почав лічити їх.
— А! Телянін! Здоров! Обчухрали мене вчора, — почувся голос Денисова з другої кімнати.
— У кого? В Викова, у пацюка?.. Я знав, — сказав другий, тоненький голос, і відразу по цьому до кімнати ввійшов поручик Телянін, маленький офіцер того ж ескадрону.
Ростов кинув під подушку гаманця й потиснув простягнуту йому маленьку вогку руку. Телянін перед походом був за щось переведений з гвардії. Він тримав себе в полку дуже добре; але його не любили, і особливо Ростов — він не міг ні перебороти, ні приховувати своєї безпричинної відрази до цього офіцера.
— Ну, що, молодий кавалеристе, як вам мій Грачик служить? — спитав він. (Грачик був верховий кінь, під'їздок, якого Телянін продав Ростову).
Поручик ніколи не дивився в очі людині, з якою розмовляв; очі його увесь час перебігали з однієї речі на другу.
— Я бачив, ви ось недавно проїхали…
— Та нічого, кінь добрий, — відповів Ростов, незважаючи на те, що ця коняка, куплена за сімсот карбованців, не варта була й половини цієї ціни — Припадати почав на ліву передню, — додав він.
— Тріснув копит! Це нічого. Я вас навчу, покажу, яку заклепку накласти.
— Справді, покажіть, будь ласка, — сказав Ростов.
— Покажу, покажу, це не секрет. А за коня будете дякувати.
— То я звелю привести коня, — сказав Ростов, бажаючи позбутися Теляніна, і вийшов, щоб наказати привести коня.
У сінях Денисов, з люлькою, скорчившись на порозі, сидів перед вахмістром, який щось доповідав. Побачивши Ростова, Денисов скривився і, показуючи через плече великим пальцем у кімнату, де сидів Телянін, здригнувся від огиди.
— Ох, не люблю молодця, — сказав він, незважаючи на присутність вахмістра.
Ростов знизав плечима, неначе кажучи: «І я теж, та що ж будеш робити!» і, розпорядившись, повернувся до Теляніна.
Телянін сидів усе в тій самій лінивій позі, в якій залишив його Ростов, потираючи маленькі білі руки.
«Бувають же такі огидні обличчя», — подумав Ростов, входячи до кімнати.
— Ну що, сказали привести коня? — спитав Телянін, встаючи й недбало оглядаючись.