Одіссея найкращого сищика республіки

Я подивився на сирий холодний підвал. Померти тут було легко. Почулися кроки в коридорі. Господар перелякано подивився на двері. Я поклав руку на браунінг. Та це прийшов Самсонов — із в’язанкою дров, пакетом їжі й пляшкою гасу. Помітив, що гас закінчувався, а без нього ж у підвалі ще й темно стало б. Я почав вогонь розпалювати, Самсонов нарізав їжу. Допомогли господарю піднятися, поїли разом із ним. Ми їли мало, щоб побільше йому залишити, бо, крім хліба цвілого, нічого в нього не було. Я трохи грошей на стіл поклав, хоч господар і відмовлявся.

— Беріть, беріть. Я просто так грошей не даю, а тільки за допомогу, — запевнив його.

Коли вийшли на вулицю, аж легше стало. Тут весна, сонечко, а там наче в могилі.

— Ох, важко чесній людині на світі, — зітхнув Самсонов. — Ані кар’єри не зробив, ані родини не завів, служив сумлінно, а помирає, наче п’яниця якийсь у сирому підвалі.

— Ну, в нас часто так буває, і тому сподіватися краще на себе, а не на державу.

— І то так, — кивнув Самсонов. — Що зараз робитимемо?

— Та треба довідатися, чи в Харлама Анюта, чи ні.

— Як же довідаєшся?

— Та є в мене деякі думки. Ходімо до ріки.

Царицин весь уздовж Волги витягнутий, вузький та довгий, і до берега всюди недалеко. Ми підходити почали, коли я штовхнув Самсонова у провулочок. Товариш мій навіть не здивувався. Забігли ми, сховалися, дивимося за вулицею.

— Хвіст за нами?

— Та наче йшов якийсь, — кивнув я. — Он той.

Вулицею простував чоловік. Озирався навколо. Може, просто ішов, а може, за нами. В будь-якому разі, краще було стерегтися. Ми почекали, вийшли, ще вулицями поплутали і спустилися таки до річки. Йшли вздовж причалів із пароплавами, баржами та човнами. Багацько по Волзі плавало всякого. Побачили й пароплав «Анетта». Білий, гарний, назва великими літерами, і навколо намальовано щось на кучерики Анютині схоже. А може, просто на хвильки піняві. Біля пароплава стояли кілька охоронців, дивилися уважно. Час від часу якісь машини приїздили, виходили люди, заносили торби якісь. Ми кілька разів пройшлися повз, а потім присіли на лавці. Наче просто відпочивали, а самі дивилися за «Анеттою». Сам пароплав до берега припнутий стояв, а от поруч кілька парових катерів швартувалося — ці моталися кудись частенько. Якихось людей відвозили, якихось привозили. Мабуть, до маєтку Харлама.

— Ходімо, Іване Карповичу, щоб уваги не привертати, — прошепотів Самсонов.

— Зараз, — сказав я, бо побачив, як під’їхав до пароплава екіпаж із написом: «Григорій Ставицький — налаштування музичних інструментів». З екіпажа вийшов чоловік у костюмі-трійці, в руці тримав невеличку валізку. Пішов до одного з катерів, де його обшукали охоронці. Ретельно обшукали — і до валізки зазирнули. Потім пропустили до катера, і поплив той. Кудись на протилежний берег. А звідти інший катер прибув, вийшли якісь люди, на вигляд купці. Сумні, наче у воду опущені. Було їх семеро, а між собою не балакали, сиділи голови похнюпивши.

Активний рух тут ішов. Один катер туди, один звідти, повантажиться — і знову туди. Так і літали.

— Ну, тепер ходімо, пообідаємо, — запропонував я.

Відійшли від Волги, побачили трактир. Зайшли, взяли по мисці юшки з осетра, капусти смаженої з реберцями, штоф горілки і хліба. Добряче так пообідали, але бачу, що невеселий Самсонов.

— Боїтеся?

— За товариша мого хвилююся. Помирає ж. Треба його рятувати.

— Треба, — погодився я. — Тоді ходімо, заберемо, повезете його звідси.

— Куди везти?

— До санаторіїв, де туберкульоз лікують. Є такі.

— А ви?

— За мене не хвилюйтеся.

— Дуже вже небезпечний цей. — Самсонов скривився. Ми домовилися Харлама на прізвище не називати, від гріха подалі.

— Страшно, коли небезпечний, а ти не знаєш. А коли знаєш, то вже половина справи, — запевнив я. — А товариша вашого треба рятувати з тієї нори.

Пішли в підвал, а потім я планував відвідати того налаштовувача. Вже коли були неподалік від будинку, я прошепотів:

— Іду першим. Якщо зайду в підвал — ви за мною. А як ні, то ні.

Самсонов кивнув. Людина досвідчена, все розуміла. Я пройшовся першим і одразу помітив двох чоловіків, що курили трохи осторонь. І кілька облич у вікнах будинку. Щось цікаве у дворі відбувалося, от люди й роздивлялися. Я спокійно пройшов біля входу в підвал і не подивився, що там.

— Звідки будеш? — спитав один із тих, що курив, коли я проходив поруч. І подивився підозріло.

— З Воронежа. Земляка шукаю. Він такий дебелий, і на лобі шрам, бо кінь копитом ударив. Не знаєте тут такого?

— Копитом у лоба і живий? Міцний у тебе земляк!

— Міцний, міцний! Раз по столу в трактирі кулаком ударив — і навпіл переламав! Оце такий! Не знаєте його?