Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Прошу, золотенька, кому-кому, а вам од чистого серця, — кажу, наливаючи Гітлєрці. Но і знамо — кумі тоже дала закусити дарабчик пикниці.[67]

Гітлєрка вшмарила собі погарище і нараз стала інтелігентнішою. Очі їй засвітилися, як варошські світлофори, ніс почервонів, як бантик на грудях старої большевички. А лиця стали такими нєжними і добрими, як у слідчого прокуратури, най ся не приказує.

Я не могла пережити цього щастя і нараз уповіла:

— Беріть лем, кумочко, назад рубель і налийте мені іще один стаканчик свого вина.

— О, кедвешна! Із дорогою душою! — схопилася, як сідниця із розпеченої плити, Гітлєрка. — Бітте шон і тешік порончолні[68] — пийте, кумочко, во славіє і здравіє совітської власти!

І на сесь раз до погара вина кума безплатно додала кусок гурки.

— Но, але і я тоже болото писком не орала — коли Гітлєрка очередний раз куповала вино од мене, сунула їй у зуби цілоє свинськоє ребро. І туйки підходить до нас якийсь умитий челядник і каже мені:

— Налийте, будьте добрі, нийно,[69] мені погар вина.

— Ідеш ти, плянтьо,[70] до фрасової каріки! — гиркнула я.

— Тітко, не бійтеся, я плачу красні гроші! — почав той говгір[71] сунути мені цілу десятку.

— Я не за гроші боюся, — кажу я красному чоловікові. — Я боюся, што туйки дораз нам з кумою уже нішто буде пити. А пак чим грітися будеме на такому морозі?

Челядник із великим жальом відійшов від нас, а я вп'ять сунула Гітлєрці рубель. А та — мені погар! А пак я їй погар, а Гітлєрка мені рубель. І так тим єдинственним рублем дуже успішно торгуєме.

Знаєте, по якомусь часі кров нам у жилах зафунгувала, мислі у голові зафурчали, а в грудях стало так гаряче-любимо, як котам на мартовській шпацірці.[72] І од сьої радості, як заспіваєме на вшиток базар „Ой, Марічко, чічері, чічері…“ А далше схопили єдна другу за руки і вдарили ногами шіді-ріді-дана. Тутки підбігає до нас якась дуже повна паніка — точно велика начальниця, бо прокурена, як буджений шовдар, і пахне перегаром, як хімічна зброя. І як заверещить на нас грізним варошським голосом:

— Перестаньте безобразнічать, старухі, а то я щас міліцію позову!

— А для чого, паніко, кликати міліцію?! Ми вже і так всьо випили, так што сирохманам-міліціштам вже нішто пити! — заспокоюю я.

І помаленьку зібралися додому. Ішли змучені, нароблені, перемерзлі, але дуже щасливі. І як не радуватися: за єден рубель напилися, наїлися, натанцювалися, наспівалися!.. І майголовнішоє — тот рубель цілісіньким принесли додому!»

Фіскарошка вмовкає і з такою погордою дивиться на Соломона і Принцесу Едінбурзьку, ніби із власної ласки дарувала великодушно обом щонайменше по величезному маєтку і на літ зо двадцять продовжила їм життя.