Повернення короля [с иллюстрациями]

РОЗДІЛ 8

ОСЕЛІ ЗЦІЛЕННЯ

Очі Мері заслала пелена сліз і втоми, коли він та роганці наблизилися до зруйнованої Брами Мінас-Тіріта. Гобіт мало зважав на уламки та на тіла, що лежали скрізь. Вогонь, дим і сморід були в повітрі, бо чимало механізмів згоріло чи попадало у вогняні ями, як і безліч убитих, а подекуди лежали трупи багатьох Сауронових чудовиськ: напівобгорілі, потрощені камінням чи з простреленими відважними лучниками Мортонду очима. Нетривалий дощ уже вщух, і вгорі світило сонце, проте нижнє місто досі огортав ядучий дим.

Ґондорці розчищали шляхи, прибираючи завали та мотлох після битви; й от від Брами прийшли воїни з ношами. Вони обережно поклали Еовин на м’які подушки, а тіло короля прикрили великим золотим покривалом. А обабіч від них крокували люди зі смолоскипами, і полум’я, тьмяне в сонячному світлі, мигтіло на вітрі. Отак Теоден і Еовин увійшли до Міста Ґондор, і всі, хто бачив їх, схиляли голови й уклонялись; і воїни, проминувши попелища та дими спаленого кола, пішли далі – вгору кам’яними вулицями. Мері здавалося, що цей підйом ніколи не завершиться – ці даремні мандри крізь мерзенне сновидіння до мети, якої він ніяк не міг пригадати.

Світло смолоскипів попереду ледь мерехтіло і, зрештою, поволі згасло, тож він ішов у темряві й думав: «Це тунель, що веде до могили, де ми залишимося назавжди». Та раптом його сон перервав живий голос.

– Ой, Мері! Дякувати небесам, я тебе знайшов!

Мері підвів погляд, і туман перед його очима трохи розвіявся. Піпін! Вони зіткнулися лицем до лиця на вузенькій вуличці, й, окрім них, тут нікого не було. Гобіт протер очі.

– Де король? – запитав Мері. – Й Еовин?

Та потім заточився, сів на сходинку і знову заплакав.

– Вони піднялися до Цитаделі, – відказав Піпін. – Певно, ти задрімав навстоячки і повернув не туди. Коли виявилося, що тебе немає серед інших, Ґандальф послав мене на пошуки. Мій бідолашний старий Мері! Який я радий бачити тебе! Втім, ти виснажений, і я не докучатиму тобі балачками. Тільки скажи: тобі десь болить? Ти поранений?

– Ні, – відповів Мері. – Ні, здається, ні. Та в мене відняло праву руку, Піпіне, коли я його проштрикнув. І мій меч згорів дощенту, неначе шматок деревини.

На Піпіновому обличчі виразно проступила тривога.

– Ну, то ліпше тобі піти зі мною, і то швидко, – сказав він. – Якби ж я міг тебе понести! Ти вже не годен і кроку ступити. Тобі взагалі не варто було йти самому, але ти повинен пробачити своїм супутникам. У Місті трапилося стільки всього жахливого, Мері, що одного горопашного гобіта, котрий вертає з битви, дуже легко було недогледіти.