Повернення короля [с иллюстрациями]

Тож урешті Фарамира, Еовин і Меріадока поклали на постелях в Оселях Зцілення і добре за ними доглядали. Бо, хоч усі знання порівняно з минулими днями на ту пору занепали, мистецтво лікування в Ґондорі досі було в руках мудрих знахарів, управних у зціленні ран, хвороб і всіляких недуг, які могли вразити смертних людей на схід од Моря. Усього, окрім старості. Від цієї недуги цілителі не відали ліків; бо і справді тривалість життя ґондорців тепер не набагато перевищувала тривалість життя інших людей, а ті з-поміж них, хто проживав п’ять раз по дванадцять літ і зберігав при цьому силу та жвавість, натомість втрачали розум. Такого не траплялося, тільки якщо вони належали до чистокровних родів. Але під час цієї війни, попри всі свої знання й уміння, цілителі часто опинялись у глухому куті, бо було багато хворих, котрих уразила невиліковна недуга, звана Чорною Тінню, адже її породили назґули. Ті, кого вона торкалася, западали в дедалі глибший сон, затихали, ставали смертельно холодними і так помирали. І доглядальникам здалося, що саме ця хвороба мучила півмірка та роганську Володарку. Та все ж, коли ранок переходив у день, хворі ще інколи бурмотіли щось уві сні, а наглядачі прислухалися до всього, що вони говорили, сподіваючись почути бодай слово, яке допомогло би їм зрозуміти, куди та як їх поранено. Незабаром обоє хворих почали провалюватись у темряву, і, коли сонце повертало на захід, на їхні обличчя лягла сіра тінь. А Фарамир горів у лихоманці, що ніяк не відступала.

Ґандальф, занепокоєний і турботливий, переходив від одного до іншого, йому розповідали все, що таланило почути наглядачам. Так минув день, а битва за мурами Міста тривала, схиляючи терези надії то в один, то в другий бік. Надходили дивні вісті, проте Ґандальф чекав, і зважував, і не виступав поза стіни, доки, врешті, червоний захід сонця криваво забарвив небо і світло його, пробившись крізь вікна, лягло на сірі обличчя хворих. Тоді тим, хто стояв поруч, здалося, що від заграви лиця недужих запалив ніжний рум’янець – ніби до них повернулося здоров’я. Але то була тільки оманлива надія.

Літня ґондорка, Йорет, – найстарша серед жінок, котрі служили в тій оселі, – поглянувши у Фарамирове обличчя, заплакала, бо весь народ любив його. І сказала: