Повернення короля [с иллюстрациями]

– Хутко, хутко! Робіть, що я наказав! Убийте мені цього відступника! Чи я мушу вбити його сам?

Тієї ж миті двері, які Береґонд утримував лівицею, розчахнулись, і позаду нього постав Володар Міста, високий і лютий, – у його очах блискотіло полум’я, а в руці він тримав оголений меч.

Тоді Ґандальф вистрибнув на сходи, і люди сахнулися від нього, прикриваючи очі, бо його поява нагадувала спалах білого світла в темному закутку й він був дуже розгніваний. Чарівник здійняв руку, і Денеторів меч від самого його дотику підлетів угору й упав позаду Намісника десь у мороці будівлі; а вражений Денетор відступив перед Ґандальфом.

– Що це, володарю? – сказав чарівник. – Оселі мертвих – не місце для живих. І чому твої люди б’ються тут, у Святилищі, якщо війна лютує перед Брамою Міста? Невже наш Ворог дістався навіть до Рат-Дінен?

– Відколи це Володар Ґондору мусить звітувати перед вами? – запитав Денетор. – Чи я не можу командувати своїми людьми?

– Можеш, – відказав Ґандальф. – Однак інші можуть суперечити твоїй волі, якщо вона шалена і лиха. Де твій син Фарамир?

– Він усередині, – відповів Денетор, – і вже горить, уже горить. У його тілі зайнявся вогонь. Одначе невдовзі тут горітиме все. Захід програв. Усе тут піде за густим димом і припинить своє існування. Попіл! Попіл і дим, що розвіється з вітром!

Ґандальф збагнув, що Денетор геть утратив розум, і злякався, чи не скоїв він уже чогось страхітливого, і метнувся вперед, а Береґонд та Піпін рушили за ним. Денетор же відступав, доки вперся в один зі столів усередині. А на тому столі чарівник і його супутники побачили Фарамира, який і досі марив у гарячці. Попід столом та довкола нього високими купами лежав хмиз, просочений олією, навіть Фарамирові одяг і покривала теж усотали її. Та багаття ще не розпалили. Тоді Ґандальф виявив приховану в ньому силу – так сіризна його плаща прикривала світло його могутності. Він вискочив на фашини і, легко підхопивши недужого, зістрибнув униз, понісши його до дверей. Аж ось Фарамир застогнав і крізь пелену марення покликав батька.

Денетор стрепенувся, ніби опритомнівши після запаморочення, і вогонь у його очах погас, він заплакав і сказав:

– Не забирайте від мене сина! Він кличе мене.

– Він кличе, – погодився Ґандальф, – однак ти ще не можеш до нього добутися. Йому належить шукати зцілення, бо він стоїть на порозі смерті, й Фарамир, можливо, не знайде його. А ти повинен виступити на битву за своє Місто, де на тебе, можливо, чекає смерть. Ти і сам почуваєш це серцем.

– Він уже не прокинеться, – відказав Денетор. – Битва ця даремна. Чому я повинен хотіти жити довше? Чому ми зі сином не можемо зустріти смерть пліч-о-пліч?

– Бо тобі, Намісникові Ґондору, не дано влади визначати годину своєї смерті, – відповів Ґандальф. – І тільки поганські королі під владою Темної Сили чинили так, убиваючи себе через пиху чи через відчай, убиваючи свій рід, аби полегшити власну смерть.