Повернення короля [с иллюстрациями]

– Надійся, якщо це тобі до снаги, – засміявся Денетор. – Хіба я не знаю тебе, Мітрандіре? Ти сподіваєшся правити замість мене, стояти за кожним троном на півночі, на півдні та на заході. Я розгадав твій дух і його наміри. Чи я не знаю, що ти наказав цьому півміркові мовчати? Що його привезли сюди, аби він став шпигуном у моєму покої? Та все-таки під час нашої спільної бесіди я дізнався імена та наміри всіх твоїх соратників. Отож-бо!.. Лівицею ти ненадовго використав би мене як щит супроти Мордору, а правицею привів би цього блукача з Півночі до мого престолу… Та ось що я скажу тобі, Ґандальфе Мітрандіре: я не буду твоїм знаряддям! Я Намісник Анаріонового Дому. Я не принижуся до того, щоби стати недоумкуватим челядником якогось вискочки. Навіть якби мені довели справедливість його претензій, він усе одно був би тільки нащадком Ісільдурової династії. Я не вклонюся такому – останньому виплодкові злиденного дому, давно позбавленого влади та гідності.

– А чого би ти хотів, – запитав Ґандальф, – якби міг учинити по-своєму?

– Я хотів би, щоб усе було так, як у всі дні мого життя, – відповів Денетор, – і у дні моїх праотців до мене: бути Володарем цього Міста, правити в мирі й передати свій трон синові, котрий був би сам собі паном, а не підмайстром якогось чарівника. Та якщо доля відмовила мені в цьому, то краще я не матиму нічого: ні занепадницького життя, ні половинчастої любові, ні приниженої честі.

– На мою думку, Намісник, котрий після вірної служби передає трон законному власникові, аж ніяк не позбувається любові та честі, – сказав Ґандальф. – Але ти щонайменше не можеш позбавити вибору власного сина, доки його смерть іще під сумнівом.

Після цих слів очі Денетора знову спалахнули, і, взявши Камінь попід руку, він витяг ножа і ступив до нош. Але Береґонд скочив уперед і закрив собою Фарамира.

– Невже! – скрикнув Денетор. – Ти вже вкрав у мене половину любові мого сина. Тепер крадеш іще й серця моїх лицарів, аби вони, врешті, зовсім забрали у мене сина?! Та в цьому ти принаймні не зневажиш моєї волі: я сам виберу собі смерть… Ходіть сюди! – гукнув своїх слуг. – Ходіть сюди, якщо ви не всі відступники!

Тоді двоє чоловіків підбігло до нього по сходах. Денетор умлівіч вихопив смолоскип із рук одного з них і вскочив назад до склепу. Перш ніж Ґандальф зумів його спинити, Намісник пожбурив вогонь на паливо, й хмиз одразу зайнявся, бухнувши полум’ям.

Тоді Денетор вистрибнув на стіл і, стоячи там у клубах вогню та диму, схопив намісницький посох, що лежав біля його ніг, і переламав його об коліно. Потім укинув уламки в полум’я і простягнувся на столі, обіруч стискаючи на грудях палантир. І згодом розповідали, що кожному, хто би лише подивився в той Камінь – якщо, звісно, він не мав такої навдивовижу сильної волі, щоби підкорити палантир собі, – Камінь показував тільки дві старечі руки, які згорали у вогні.