В пошуках Аляски

Обернувши голову, я глянув на того синього пластикового стільця. І подумав, чи прийде такий день, коли всі мої думки припинять крутитися навколо Аляски, подумав, чи слід мені мріяти про ті часи, коли вона стане Далекою згадкою, про яку пам’ятають лише в річницю її смерті, ну, може, ще тижнів зо два,— але тільки після того, як спершу забудуть.

Я усвідомлював, що люди в моєму житті помиратимуть ще. Купа мерців ростиме. Чи вистачить у моїй пам’яті місця для всіх, чи відтепер з кожним днем я потроху забуватиму Аляску?

Одного разу, ще на початку навчального року, коли ми з нею спустилися до яскині, Аляска залізла в Калвер-Крік просто у в’єтнамках. Повільно ступаючи й обережно пробуючи ногою каміння, вона добрела до протилежного берега і висмикнула дрючка, що стирчав там. Я сидів на бетонній плиті, ноги звисали над водою, а Аляска перевертала дрючком каміння, з-під якого розповзалися навсібіч раки.

— Їх варять, а потім висмоктують усе, що в голові,— збуджено казала вона.— Найсмачніше — в голові.

Від неї я дізнався і про раків, і про поцілунки, і про вино, і про поезію. Вона зробила мене іншою людиною.

Я закурив і плюнув у струмок.

— Не можна так — зробити людину іншою і вшитися,— сказав я їй уголос.— У мене ж усе було добре, Аляско. Я був собою, мені досить було чужих останніх слів і шкільних друзів, а ти зробила мене іншою людиною, а потім узяла й померла.

Вона уособлювала Велике Можливо — завдяки їй я повірив, що правильно вчинив, покинувши минуле жалюгідне життя заради великих можливостей, а тепер її самої не стало, а разом з нею — і моєї віри в ці можливості. Я можу казати «гаразд» про все, що казав і робив Полковник. Я можу вдавати, що мені тепер байдуже, але це вже ніколи не буде щиро. Не можна посісти таке важливе місце в чиємусь житті, а потім просто померти, Аляско, адже в мені почалися незворотні зміни, так, мені дуже шкода, що я тебе відпустив, але рішення ж було твоє. Ти покинула мене жити з Неможливим, кинула самого в цьому твоєму клятому лабіринті. І тепер я не знаю, чи хотіла ти вийти з нього сама — прямо і швидко, чи покинула ти мене навмисне. Виходить, я тебе ніколи й не знав до ладу, еге? Я не пам’ятаю, бо й не знав.

Я підвівся, щоб піти додому і помиритися з Полковником, і спробував уявити її на цьому стільці, але не міг пригадати, чи схрещувала вона ноги. Я й досі бачив, як вона усміхається мені своєю усмішкою Мони Лізи, а от руку з цигаркою чітко уявити не міг. Я вирішив, що мені слід пізнати її краще, бо я хотів пам’ятати її довго. Перш ніж почнеться цей ганебний процес забуття всіх «як» і «чому» її життя і смерті, я повинен про все дізнатися: «Як». «Чому». «Коли». «Де». «Що».