В пошуках Аляски

— Це безглуздо. Вона не думала про Джейка, не сварилася з Джейком. Вона зі мною цілувалася. Я намагався їй про нього нагадати, але вона зашикала мене.

— То хто їй телефонував?

Я вібуцнув ковдру, стиснув кулака і почав гамселити по стіні, підкреслюючи кожен склад:

— Я—НЕ—ЗНА—Ю! І знаєш що: це байдуже. Вона мертва. Чи наш геніальний Полковник може вигадати таке, від чого вона стане не настільки мертвою?

Але, звісно ж, це було важливо, тому я і далі стукав кулаком по стіні й тому це запитання витало у повітрі останній тиждень. Хто телефонував? Що сталося? Чому їй треба було вибратися зі школи? Джейк на похорон не приїхав. І нам не подзвонив — ні погорювати, ні запитати, що сталося. Він просто зник, і мені, певна річ, це не давало спокою. А ще не давало спокою, чи збиралася вона дотриматися обіцянки: далі буде... Я міркував про те, хто дзвонив і навіщо й чому Аляска так засмутилася. Але я краще гадатиму, ніж отримаю відповідь, з якою неможливо жити.

— Може, вона поїхала до Джейка, щоб порвати з ним,— припустив Полковник з раптовим спокоєм у голосі. Він сів на край мого ліжка.

— Не знаю. І не хочу знати.

— Ну,— відказав він,— а я хочу. Бо якщо вона знала, що робить, Пампушечку, то зробила нас спільниками. І за це я її ненавиджу. Боже, та ти подивися на нас! Ми навіть спілкуватися ні з ким більше не можемо. Одне слово, я розробив план. Перше. Поговорити зі свідками. Друге. З’ясувати, наскільки вона була п’яна. Третє. З’ясувати, куди вона їхала й навіщо.

— З Джейком я розмовляти не хочу,— мляво відказав я, мимоволі погоджуючись із планом невтомного Полковника.— Якщо він усе знає, тоді я точно не хочу з ним розмовляти. А якщо не знає, не хочу вдавати, що нічого не було.

Полковник підвівся і зітхнув.

— Знаєш що, Пампушечку? Я тобі співчуваю. Співчуваю. Я знаю, що ти її поцілував, знаю, що ти через це переживаєш. Але щиро, годі вже. Якщо Джейк знає, гірше ти вже не зробиш. А якщо не знає, то й не дізнається. Хоч на хвилину забудь до біса про себе і подумай про померлу подругу. Вибач. Довгий день був.

— Нічого страшного,— відказав я, знову натягуючи ковдру на голову.— Нічого страшного,— повторив я. Та нехай. Нічого страшного він не сказав. Не можу ж я ще й Полковника втратити.