В пошуках Аляски

В Аляски було дві ознаки з переліку. Вона втратила матір, хоч і досить давно. Пила вона завжди багато, а в останній місяць життя стала пити ще більше. Вона говорила про смерть, але завжди наче напівжартома.

— Я теж постійно жартую на тему смерті,— мовив Полковник.— Минулого тижня, наприклад, пожартував про те, що не можна повіситися на краватці. Але я на той світ не збираюся. До того ж Аляска нічого не роздаровувала, а до сексу інтересу однозначно не втрачала. Це ж як треба секс любити, щоб на твій худий зад зазіхнути.

— Дуже смішно,— сказав я.

— Знаю. Боже, я геній. І оцінки вона мала високі. І не пригадую, щоб вона говорила про самогубство.

— Одного разу було на тему цигарок, не пам’ятаєш? «Ти куриш для задоволення. А я — щоб померти».

— Це був жарт.

Але потому як Полковник зачепив мене, я, можливо, намагаючись довести йому, що я пам’ятаю Аляску такою, якою вона була насправді, згадав усі ті випадки, коли у неї різко псувався настрій, коли вона відмовлялася відповідати на запитання зі словами «як», «коли», «чому», «хто» і «що».

— Вона іноді бувала дуже люта,— міркував я вголос.

— А я — ні? — заперечив Полковник.— Я теж лютий, Пампушечку. Та й ти останнім часом не взірець безтурботності, але ти ж не збираєшся руки на себе накласти. Стривай, чи збираєшся?

— Ні,— відказав я. Але, можливо, справа була винятково в тому, що Аляска не вміла загальмувати, коли треба, а я не можу натиснути на газ. Може, в ній просто була дивна відвага, якої бракує мені, але — ні, я не збирався.

— Радий чути. Отож, у неї траплялися різкі перепади настрою, вона горіла й вигоряла. Але почасти це все було через історію з Марією. Пампушечку, коли Аляска з тобою цілувалася, вона точно про смерть не думала. А потім вона заснула, а збудив її телефон. Отже, або вона прийняла рішення про самогубство в період поміж цим дзвінком і аварією, або це все ж таки був нещасний випадок.

— Але навіщо їхати вмирати за шість миль від школи? — запитав я.

Він зітхнув і похитав головою.

— Вона любила вдавати таємничість. Може, їй так захотілося.

Тут я засміявся, а Полковник мовив:

— Що таке?

— Та я подумав: як можна на повній швидкості влетіти в поліційне авто з увімкнутими маячками? А потім зрозумів: та просто з ненависті до представників влади!

Полковник теж засміявся.

— Ой, дивіться-но, Пампушечок пожартував!

Все здавалося майже нормальним, а потім раптом подія мов знову повернулася, і я знов опинився в спортзалі: вперше чую про те, що сталося, й у Орла сльози крапають на штани,— і я перевів погляд на Полковника і подумав: ми останні два тижні тільки й робимо, що сидимо на нашій поролоновій канапі, бо Аляска все зруйнувала. Такий злий, що навіть плакати не міг, я сказав:

— Я за це ненавидіти її починаю. А я не хочу ненавидіти. Який зиск із цього, якщо це тільки до ненависті веде?

Аляска й далі відмовлялася дати нам відповіді на питання «як» і «чому». Їй важливо було зберігати ауру таємничості.