Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболіста я помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTER з витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.
А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ — інвалід на візку. — Прим. верстальника.)
Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве — «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cię jak Irlandię» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.
«Покажи ще, як він вміє рахувати», — сказав батько.
На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції[83] багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату[84], закінчуючи ноосферою[85] як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.
Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».
Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» — мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою — просто дріб'язок.
— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.
— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».
Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.
83
…висмоктане до останньої клейкої субстанції… — чергова трансформована автоцитата з «Воццека».
84
Носферату — персонаж фільму Вернера Герцога «Носферату — фантом ночі» (1978), знятого за романом Б. Стокера «Дракула». Можливий натяк на інфернально-вампіричну атмосферу розділу (про це свідчить і назва «трансильванський транс» — граф Дракула, як відомо, походить із Трансільванії), можлива також віддаленіша алюзія: того ж 1978 року Вернер Герцог зняв ще один фільм, цього разу на основі п'єси Г. Бюхнера «Войцек»…
85
Ноосфера — одна з основних категорій філософського вчення В. Вернадського, особливий стан біосфери, якого вона набуває під впливом цивілізаційних процесів. Буквально — сфера розуму. Нам нічого не відомо про захоплення Іздрика філософією Вернадського, однак проблема деміургічного потенціалу тексту, згадки про яку знаходимо майже в кожному творі письменника, цілком може бути конспектом деяких аспектів досліджень Вернадського: «Думка не є формою енергії. Як же вона може впливати на матеріальні процеси? Питання це до сьогодні не вирішене, не зважаючи на те, що емпіричні результати такого «незрозумілого» процесу трапляються нам на кожному кроці». (В. Вернадський. «Кілька слів про ноосферу», 1944).