Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».

Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» — мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою — просто дріб'язок.

— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.

— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».

Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.