Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

Море було спокійне[87], а він звик плавати, не втомлюючись, як завгодно довго. Сьогодні вирішив однак обрати незвичайний маршрут. Берег оповила імла. Над морем зависла хмара, і водна гладінь губилась в мерехтінні примарних зблисків, які єдино й видавалися реальними. Плини примхливих течій огортали його, даруючи відчуття спорідненості з бездонною стихією. Він докладав максимум зусиль, аби поплисти, але переконання, що води насправді немає, перетворювало ці намагання в підвид безглуздих вправ, сповнюючи його нехіттю. Може, варто було лише опанувати себе, щоб відігнати подібні думки, та йому не вдавалося сконцентруватися на чомусь конкретному, то ж він лише споглядав порожнечу в надії, що допомога звідкись надійде. Тим часом збурене вітром море не на жарт розхвилювалося. Здіймався шторм, розганяючи хвилі навсібіч, ґвалтовні пориви вітру розшарпували небо, а водночас панували такі тиша й спокій, якби все довкола було винищене дотла. Він намагався видобутися з-під навали імлистих хвиль. Пронизливий холод паралізував плоть. Вода вирувала довкола. Чи справді то була вода? Час від часу піна злітала білими пелюстками, іноді відсутність води редематеріалізувалася і невблаганно тягнула його за собою. Дихаючи вільно і поволі, він відчував у собі ту ж саму плинність, яка панувала зусібіч, поглинаючи його до решти. Дивний напій, що споживає самого себе — без настрою, без смаку. Пізніше чи то від втоми, чи то внаслідок якихось інших невідомих причин, власна плоть уявилася йому такою ж чужою, як і вода, в якій він перебував. Це відчуття видалося на початку майже приємним. Здавалося, він змішується з морем, розчиняється в ньому, проникає в рідку життєдайну цілість. Одурманений відчуттям трансґресії, виходу за власні межі, просякнутості порожнечею і перетікання в безмежний мозок води, він забув про неминучі ускладнення. Бо навіть те ідеальне море, на котре він все неухильніше перетворювався, навідворіт набирало ознак реальної стихії, в якій тонуло його все ще реальне тіло. Не відчував жодного хвилювання, — (хоч було щось нестерпне в цьому безцільному плаванні, разом із тілом, яке слугувало виключно для роздумів про плавання), — а радше полегшення, так, ніби віднайшовся нарешті ключ до розв'язання ситуації, ніби все звелося лише до безконечної подорожі неіснуючого тіла в неіснуючому морі. Однак та ілюзія не тривала довго. Змушений був перевертатися з боку на бік, немов дрейфуючий корабель, у воді, що дарувала йому здатність плавати. Чи був якийсь вихід? Чи міг боротися з хвилями, котрі були його власною плоттю? Чи мав би втопитися? Зі смутком втопитися в самому собі? Напевно, це був момент, коли варто було повернути назад, та залишилася ще якась крихта надії, тому він плив далі, ніби у відновленому самоусвідомленні відкривалися нові можливості. Плив, як позбавлений плавників монстр. Обсервований крізь потужні мікроскопи видавався б зухвалим плетивом вій, віял і вібрацій. Спокуса набирала незвичайного відтінку, коли з краплі води він намагався проникнути в імлисті, неясно окреслені нескінченністю терени, немовби у святі місця настільки близькі йому, що вистачило би просто бути там, аби взагалі бути. Це нагадувало омріяну нору, печеру, нішу, в яку він заглиблювався і в якій вже виднівся відбиток його тіла, хоч воно ще й не встигло виповнити всього підвладного йому простору. Згодом довелося зробити останнє зусилля, щоб дістатися туди, ще перебуваючи самим собою. Це виявилося легкою справою, бо не трапилося жодної перешкоди, — він віднаходив себе, приєднувався сам до себе, окуповуючи місце, до якого ніхто інший не зміг би проникнути.