Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-7263-73-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби». Краткое содержание книги:
Остання частина своєрідної трилогії, яку разом із «Подвійним Леоном» складають дві попередні книги Іздрика — «Острів Крк» та «Воццек».
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Пошуки власного «я» та ненастанні мовні експерименти відтворюють «історію хвороби» головного героя, яка тісно переплітається з історією його кохання і є, по суті, ще однією інтерпретацією Історії як такої.
Високий романтизм та нещадна іронія, філософські забави і чорний гумор — ось компоненти, з яких автор готує свій черговий текстовий коктейль.
* * *
Я не повинен був писати цієї книги.
Мені просто не потрібно було писати цієї книги.
Мені в жодному разі не можна було її писати.
Але я сяк-так протримався лише чотири роки. Один рік і кілька місяців, якщо говорити відверто. Однак весь цей час я носив її в собі — банальність неймовірна. Та вагітна голова гірша за неплідне лоно. Весь цей час, — коли вже послуговуватися гінекологічними аналогіями, — тривали затяжні пологи, а на кесарів розтин мозку я не погодився.
Шкода, звичайно, що немовля виявилося мертвонародженим. Ця книга жила, поки не виявилася записаною. Тепер — це чергова маленька стосторінкова труна, яку доведеться, мабуть, разом із іншим мотлохом таргати на спині аж до Судного Дня.
Сподіваюся, безкоштовний громадський адвокат, якщо й не виявиться фахівцем, то принаймні спроможеться на просте людське співчуття, навіть, коли воно не матиме жодного юриспрудентського обґрунтування.
Приємних сновидінь.
А в т о р
* * *
Художнє оформлення автора
Перейти на страницу:
Нараз зірвався вітер буйний
і збурив море не на жарти,
здіймаючи величні хвилі,
розшарпуючи небо в клоччя,
жбурляючи безжально птиць.
А тим же часом панували
такі довкола тиша й спокій,
що знищеним усе дотла
здавалося. З-під хвиль навали
я марно вирватись хотів.
І холод лютий, пронизавши
до решти плоть мою калічну,
скував паралічем всі рухи,
лиш тільки води вирували.
Чи ж справді то була вода?
Піна злітала пелюстками,
засвідчуючи вод відсутність,
але невидима стихія
таки затягувала в себе,
немов це я водою був.
В собі самому відчував я
ті швидкоплинність і текучість,
які довкола нуртували,
нутро поглинувши моє.
Сей дивний трунок ніби сам
себе самого споживав. На
мене враз зійшла утома,
і я відчув себе чужинцем
у власному єстві, неначе
я тільки — плюскотіння хвиль.
Спочатку здалось це приємним —
перетікати з тіла в море
і розчинятись в ньому сіллю,
і з моря в тіло знов вливатись,
єдину цілість творячи,
та я забув про небезпеку.
Бо непорочне сливе море,
котрим я так нежданно став,
мене тягнуло вглиб нещадно —
я, неіснуючий, тонув.
Не це однак мене лякало,
а те, що потопельник все ще
тут існував лише для того,
аби роздумувати власне
про плин і плавання, і ціль.
Та плоть моя знайшла без мене
з безвиході таємний хід.
Вона, немов плавець управний,
крізь зябри воду пропускала,
і течій вловлювала струм.
А що зі мною? Міг хіба я
змагатись з морем, що було
тепер єством моїм правдивим?
Втопитися в собі самому —
яка сумна і ница смерть!
Був час, напевно, повертатись,
але негаснуча надія
усе несла мене вперед,
як монстра злого водяного,
позбавленого плавників.
Я линув у глибини темні,
немовби у місця святії,
де тільки й можна перебути
цей жах земного існування,
де можна бути просто як
частина простору, що прагне
не вивільняти більше місць,
а бути лиш самим собою —
відбитком власним на вапні
своєї мушлі-черепашки[88].
Перейти на страницу: